Читати книгу - "Горохове чудо"

в той час люди побивалися за землю. Удівець спродав своє господарство, спродав жінчине придане, і вони купили собі горб землі. І на тому горбі, ще голому, біля вечірнього багаття молода молодиця думала: «Я маю силу і буду робити. Чоловік у мене дужий, у нас будуть діти…»

А поруч з їхнім горбом ще один, сусідський. Там двоє хлопців як розбійники, а батько отаманить. І каже він старшому синові:

— Той горб, на якому ми сидимо, мав би бути твій. Але ти ліпше пануй на отому, — й кивнув на сусідський.

— Як же я його опаную, тату?

— Вбий другоженця, візьми його молоду жінку, от тобі й уся мова.

Злякався старший син, а брат його під’юджує: «Я тобі допоможу». Ввійшли вони у змову, будуть того чоловіка вбивати. А той про це й не здогадується, сам ходить до них у гості і їх до себе запрошує.

Вони засіли на нього, ломом по голові, а він полежав, полежав та й ожив. Розсердилися брати ще більше. Якось підстерегли його і кинули в глибоку криницю. Тут йому й гаплик. Старший брат давай залицятися до молодиці. А її чоловік виплив з криниці, з самісінького дна.

На сусідському горбі хата під бляхою, забудова, як у раю. А на тому, де вдівець з жінкою, вітрам зачепитися ніде, верховодять собі. Садили вони вишні, садили яблуні, а злі сусіди виривали. Однієї ночі підпалили навіть їх. Все згоріло, а хата обсмалилася.

І став удівець як не свій. Вся робота з його рук вивалюється. Забиває у щось цвяха, не заб’є, так залишить. Звів крокви, не позшиває. Нічого йому не миле.

Все господарство на руках молодиці. Вона на городі, за кіньми, з ціпом. Стане косити — в старшого сусідського сина ноги підломлюються. Коса видзвонює, а жінка ще й підспівує: має силу.

Брати-розбійники були б зігнали її чоловіка зі світу, але тут все перекинулося. Ніби не було ночі: землю у колгосп, щоб її всім було порівну. Прийшли інші часи, а з ними і війна.

Отоді й почалося.

Сусіда-батько розчісує сиву густу бороду і каже:

— Настала нам воля. Аж тепер ми його вб’ємо. Суду нема, а люди нам не страшні.

Удівець побілів, як стіна.

— Жінко, ховай мене!

І вона ставила його в куль соломи, навіть закопувала у землю.

А сусідські хлопці зі зброєю — поліція. Шукають сусіда-недобитка. Все перекидають догори дном. Хапають молодицю за коси, тягають по землі, двійко її малих дітей підкидають ногами вгору.

Каже вона чоловікові:

— Треба щось робити, чує моє серце, що не вбережу тебе. Хоч ти і боягуз, йди в ліс.

І він пішов. А в лісі партизани, як дуби. Сядуть на коней, під ворогами земля дрижить. Вони й прийняли його. А в його руках зброя тремтить: селюк-хлібороб.

— Що я буду робити? — бідкається він.

— Я тебе навчу, як позбутися страху, — каже командир.

— Навчи, — просить чоловік.

Командир подивився на нього й питає:

— А чого, голубе, ти стукаєш зубами?

— Вже не стукаю, — зціпив він як міг губи.

Тоді командир пригнув до землі найвищого дуба.

— Сідай, та скоренько.

Чоловік сів, а дуб і викинув його аж під хмару.

— А тепер скачи! — командує командир. — Раз….

Чоловік затрусився, наче лист.

— Два! Стріляю!..

Той скочив з дуба. А партизани його вловили.

— Будеш нам коней пасти і обід варити, — сказав командир.

Чоловік подякував і вже не був таким боягузом.

А в нього вдома справжній морд. Сусіди обізвали його бандитом. Обійстя геть поплюндровано, жінку на зашморг, повели в село. Перед церквою, на майдані, шибениця, і мотузка погойдується. Діти попадали і скавулять: «Мамо, мамо…»

І повісили б її, але наскочили партизани. Молодший сусідський синок наклав головою, а старший вирятувався.

Вернулася жінка зі своїми дітьми на горб. Скніли, як мерці. Що тільки у них вродить, що вони нажнуть, старший сусідський син наскочить і забере. Він був таке обдирайло, нікому жити не давав. Та знайшовся хоробріший і вкоротив йому віку, коли він прийшов з комендатури до батька в гості.

Заревів батько, як дикий звір. Ввірвався до сусідки:

— Не вийшло, щоб жила з ним, іди і омий його в останню дорогу!

І молодиця мусила скоритися.

Скоро і сам старий вмер: з туги. Нікого в нього не було. І коли вмирав, дер пазурами землю, сам себе у гріб закопував.

Скінчилася війна, партизани розійшлися. Вернувся додому вдівець. Земля відвикла, щоб на ній робили, і родила мізерно. Люди не могли дати собі ради. На городі картопля, а хліб у полі.

Жінка нажала крадькома запаску колосків, щоб нам’яти дітям. Її зловили — і на суд. Чоловік взяв вину на себе. Тепер він вже нічого не боявся, далося йому взнаки, як скакав із дуба.

Залишилася жінка з синами — двома надіями. Старший підріс, і вона йому сказала:

— Йди у світ, нехай тобі ліпше буде, — і благословила.

А менший зостався при ній. Захворів. З роботи. Взяла його на плечі й понесла до лікарів. Не донесла, вернулася з мертвим. І коли його клали в домовину, вернувся батько. Став батько в синових ногах, а мати в головах.

Тепер молодиця і вдівець зовсім постаріли, зробилися дідом і бабою. Тепер їм добре.

Інколи приїздить до них старший син, привозить онуку. Хитре дівча допитується:

— А чого в тебе, бабо, руки такі чорні?

— Земля теж чорна, доню.

— А чого пальці не розгинаються?

— Вони прядуть довгу нитку.

— А