Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Усі ми тут, живі й здорові, — поплескав він її по плечу. — До автобуса!

Він зачекав, доки Всі зайдуть у гараж, потім зачинив двері, пройшов до невеличкого віконця в стіні, що виходила на вулицю, і обережно виглянув у нього.

На вулиці було повно людей — переважно неозброєних солдатів, що повибігали з пивниць подивитися на палаючий «Шлосс Адлер». Але чимало було й озброєних солдатів — дві вантажні машини з ними стояли за якихось тридцять ярдів від гаража, а ще три — далі, поблизу нижньої станції канатки. В другому кінці вулиці, біля пивниці «Дикий олень», стояв мотоциклетний патруль. Та єдиною перешкодою на шляху втікачів була невеличка військова легкова машина, запаркована просто перед Зульцовим гаражем. Придивившись до неї уважніше, Сміт вирішив, що цю перешкоду можна подолати. Відійшовши від вікна, він рушив до воріт і перевірив, чи болти, на яких тримався замок, усе ще вийнято.

Мері та Карнебі-Джонс уже зайшли до автобуса. Коли Гайді рушила вслід за ними, Шаффер піймав її за плечі й рвучко поцілував. Дівчина здивовано глянула на нього.

— Як, ти не рада мене бачити? — запитав Шаффер. — А я пережив там, на горі, такі страшні пригоди! Мене, панночко, могли навіть убити!

— А ти тепер не такий симпатичний, як дві години тому, — всміхнулася Гайді, потім обережно торкнулася того місця на Шафферовому обличчі, де Каррачолин автомат залишив свій кривавий знак, і додала, піднявшись на приступку автобуса: — До речі, ми й знайомі лише ці дві години.

— Дві години! За сьогоднішню ніч я постарів на двадцять років! А двадцять років, панночко, — це страшенно довге залицяння… О Боже! — Шаффер сумно подивився на Сміта, що вмостився на водійському місці, й торкнув стартер. — Починаються ще одні двадцять років. Всі лягайте на підлогу!

— А ти? — спитала Гайді.

— А я? — Шафферів подив був щирий. Прикладом автомата він вибив вітрове скло в автобусі, зняв автомат із запобіжника й став навколішки. — А я — кондуктор. Мені лягати на підлогу заборонено.

Середній палець забинтованої Смітової руки знов торкнувся стартера, і потужний дизельний двигун умить відреагував. Сміт дав задній хід. Позад автобуса стояли дві чудові автомашини — «мерседес» та «опель», але коли автобус дістався задньої стіни гаража, це були вже дві купи брухту на гаражному подвір'ї. Не звернувши на це уваги, Сміт увімкнув першу передачу і дав газу. Автобус ревнув і рушив уперед, набираючи швидкості.

Сміт спрямував важкий протисніговий буфер, закріплений на автобусі спереду, просто на середину двостулкових воріт, і вони, хоч які були масивні, піддалися, мов картонні; з гучним тріском, після якого уламки дощок розлетілися в повітрі, як конфетті, автобус вихопився на вулицю. Сміт рвучко крутонув кермо праворуч, щоб не вискочити на заповнений натовпом протилежний тротуар.

Хоча на вулиці й справді юрмилося чимало людей, та ґаволови, що спостерігали за пожежею в замку, принаймні були попереджені ревінням двигуна, перш ніж автобус пробив гаражні ворота. А от військовий лімузин не мав можливості врятуватися. Перш ніж котрийсь із двох його пасажирів — сержант за кермом та майор із трубкою радіотелефону в одній руці й сигарою в другій — устиг щось зрозуміти, їхню машину вже підчепив протисніговий буфер автобуса й попхав перед собою. Якихось п'ятнадцять-двадцять футів машина трималася на буфері, майже висячи в повітрі, потім з'їхала на один бік і залишилася позаду. Хоч як дивно, але вона стала на всі четверо коліс, майор усе ще тримав у руках телефонну трубку та сигару і навіть попіл не впав із неї.

В кінці вулиці, біля «Дикого оленя», гурт мотоциклістів зачудовано дивився на автобус. Першою їхньою думкою було, мабуть, те, що або збожеволів старий Зепп Зальцман, відомий усім водій поштового автобуса, або ж у нього щось із педаллю акселератора.

Але розчарування настало дуже швидко. Вони почули звук двигуна, який мінявся, коли перемикали передачу, й побачили Сміта, що пригнувся за кермом, та Шаффера поруч — з автоматом у руках. Тут спалахнули автобусні фари, і більше мотоциклісти вже нічого не побачили. Але й цього було достатньо. Одна коротка команда сержанта — і мотоциклетний патруль уже осідлав мотоцикли й запустив двигуни.

Але й Сміт побачив достатньо. Він натиснув на сигнал і різко крутнув кермо, кидаючи автобус у бік тротуару. Наміри його були очевидні, тож і реакція в солдатів була миттєва й майже машинальна: не зважившись на явне самогубство, вони покидали мотоцикли й утекли на ґанок пивниці.

Кілька ударів, скрегіт заліза — і протисніговий буфер неначе пережував мотоцикли як величезна щелепа. Сміт вирівняв кермо, понівечені мотоцикли попадали набік, і тільки два з них залишилися висіти на сталевому лезі.

Автобус набирав швидкості, педаль акселератора Сміт майже втопив у підлогу. Передні фари мигали, і вулиця порожніла просто на очах. Останні пішоходи вмить зникли з тротуару, коли Сміт увімкнув альпійський ріжок.

В Альпах поштові автобуси користуються абсолютною перевагою перед усіма іншими видами транспорту, тому переливи поштового ріжка на гірських дорогах — це ніби символ вищості. Звук ріжка — байдуже, чи видно автобус, чи ще ні — змушує всіх пішоходів і всі машини або зупинитися, або ж притиснутися до протилежного боку дороги, що вони й роблять, бо цілковита впевненість у праві поштового автобуса проїхати безперешкодно й першим живе у свідомості мешканців гір від раннього дитинства. І машини, й пішоходи притискалися до стін, неначе їх притягувала невідома магнетична сила, а на обличчях у людей проступав то подив, то цілковите нерозуміння того, що ж діється. Ворожості на обличчях не було — адже все відбувалося так швидко, що ніхто не встигав нічого збагнути.

В кінці вулиці автобус різко повернув ліворуч, і два знівечені мотоцикли спали з протиснігового буфера. Перед очима у Сміта простяглася рівна, як стріла, дорога вздовж темних вод Синього озера. Він вимкнув альпійський ріжок, потім передумав і увімкнув знову — на цій дорозі такий звук був вартий двох кулеметів.

— Чи ви не знаєте якоїсь іншої мелодії? — сердито запитав Шаффер. Тремтячи від холоду перед розбитим