Читати книгу - "Казки для бабусі"

«Зроблю».

«Зачекайте! — Видно було, кліщ докладає сил, аби побороти в собі якісь сумніви. Немов страждаючи від суперечностей, він похитнувся, трохи поповз стовбуром дерева, ледь не зірвався вниз, але, так ні на що й не зважившись, завмер. — Розумієте, Дмитрику. За інших обставин я неодмінно пішов би з вами. Але в мене родина, сім'я. Жінка слабує. Беззахисна. Діти геть непослухами стали. Позавчора, кажуть, усією колонією шукали молодшого. Думали вже, що його мурахи затягли. Ні! Утік Північний полюс відкривати. Але, можливо…»

«Та що ти, — сказав Іванов. — І гадки такої не тримай. Я все розумію».

Він махнув до кліща рукою. Кліщ якось дивно виснув і затулив очі передніми лапами.

Іванов пройшов через усю зелену оазу не озираючись. Він хотів поміняти набрану ще біля Шакалячих воріт воду на трав'яну настоянку місцевих джерел, але передумав. Сірий степ простелився йому до ніг понурим килимом. Стрілка курсографа гойднулася й лягла на позначку «Північ». Попереду слався далекий путь, і від нього Іванов не ждав нічого, крім неприємних пригод та самотності.

На душі в Іванова було вельми кепсько.

Пітьму заповнювали різкі незвичні аромати холонучих трав, пронизували шерехи, потріскування. А на сході між хмаринами тьмяно світив місяць. Наче його віддзеркалення, таке ж тьмаве світло йшло від незаштореного вікна самотнього будинку. Ніч приховувала відстані, — обидва світильники здавалися однаково далекими та недосяжними. Але двоє людей, котрі дивилися в той бік, мало цікавилися місяцем. І вони добре знали, яка відстань відділяє їх од будинку, — два кілометри вісімсот тридцять сім метрів дев'яносто один сантиметр. Чимось особливим ці люди не вирізнялися. Хіба що комбінезонами кольору болотяної зелені. Незапаленою сигаретою в губах у старшого. І тим, що сиділи вони у зручних кріслах біля фосфоресційного пульту, у прозорій кабіні незвичайного літального апарата. Люк у підлозі та ілюмінатори були відчинені. Що ще? Стиха цокав годинник. І то був єдиний звук, принесений людьми зі свого світу в цю ніч.

Сон не йшов, і я марно випалював електрику, намагаючись читати. Звісно, можна було б вийти надвір (червень, теплина, місяць серед хмарин — романтично). Але вставати не хотілося, не хотілося будити когось рипінням мостин. Цікаво, куди все-таки поділися комарі, що діймали мене минулої ночі? Очі проте злипалися… Наближався той стан, який часом підкидає нам єретичні, нечувані ідеї, — ще не сон, але вже… Простягаю руку до вимикача й налаштовуюся пірнути в цей світ мрій наяву, неначе в подушку. «Комарі… ніч… місяць…» І ось промайнуло, наче тінь: «А що, коли…»

— А що, як ми запізнимося?

— Не запізнимося, практиканте. — Старший іще раз попом'яв сигарету, понюхав її та й запхав назад у пачку. — Повернемося вчасно.

— У мене єсть ім'я.

— Не гнівайся, старий, і… Все буде гаразд. Ось побачиш.

У кабіні шелестів легенький протяг. Він скуйовдив стажерові чуприну та запалив червоний вогник на ріжечку пульта. Вогник? Ні, то заблимала сигнальна лампочка: виклик. Старший притис до вуха маленький навушник, клацнув тумблером. Слухав менше хвилини.

— Отже, так, практиканте. Сьомий та дев'ятий повернулися ні з чим. Із двадцять другим зв'язок утрачено. Це ще ні про що не свідчить — утрата зв'язку. Антени завжди ламаються першими. Однак…

Темінь приховала нервову гримасу, що на мить з'явилася на обличчі практиканта.

— Чого ж ми зволікаємо? Сидимо тут, а в нижньому місті ось-ось розпочнеться…

— Голод? Уже розпочався. Але поспішати нам усе одно нікуди. — Старший говорив спокійно, невиразно, добирав найпростіші слова. І зміст того, що він казав, був такий: енергії в них ще на дві години польоту, отже, до зони поселення має вистачити. Хоча, все залежить від того, як там поведеться на місці. Цей рейс — не з найприємніших у його житті. Тому він і не хотів брати з собою стажера. Та що тепер удієш, коли двадцять другий не вийшов на зв'язок. Щоб припинити голод, вони мусять привезти щонайменше чверть резервуара та не пізніше як завтра вранці. («Сьогодні, практиканте!») Але діяти слід було напевно, без жодної похибки. Мабуть, краще все-таки підступитися ближче. Проте вони будь-що дочекаються, поки в будинку згасне світло.

— От бачиш, старий, погасло. Пристібаємося!

Клацнули запори прив'язних пасків. Нечутно затяглися прозорими щитами ілюмінатори. Закрився люк. Апарат здригнувся, поповзом рушив уперед і вгору на гнучких опорах, немов розпростувався перед стрибком. Загули, розкручуючи оберти, двигуни, відчепилися від нульових позначок стрілки тахометрів.

Не знаю, скільки часу минуло від тієї миті, коли я натис на вимикач. Сон, очевидячки, блука десь поблизу, — то підступаючи настільки, що я вже відчував його доторк, то знову йдучи геть. Це був дуже делікатний сон. А ще була думка, — вона теж то надходила, то знову зникала, нечітко сформульована, розпливчаста, через те й вислизаюча. Ловити її не хотілося — якось невиразно пригадувалося щось та кимось уже вигадане на цю тему. До чого ж у світі мало оригінального! А ще. Комар таки з'явився. Спочатку співав угорі, біля вентиляційної решітки. Згодом перебрався ближче. І затих. Власне, треба було підвестися по його душу. Але влаштовувати нічне полювання хотілося ще менше, ніж думати. Спати. Спати…

Апарат був нерухомий. Він тепер не стояв, а висів, приклеївшись на величезній висоті до вертикальної поверхні (правобіч, лівобіч, угорі та внизу — всюди чорна задушлива порожнеча. Й машина мовбито відпочивала в цій пустоті від польоту на найбільшій швидкості, від запаморочливого блукання якимось темним лабіринтом). Крісла зреагували на те, що кабіна змінила положення, — вони перетворилися на щось схоже до ліжок. Ті, котрі в них лежали, теж намагалися ні про що не думати. А проте — думали.

«Немає гіршого для пілота, як зазнати аварії поза районом поселення. Джунглі. Непролазні хащі. Чудовиська. Десять зарядів у карабіні та два запасні акумулятори до нього — ото й усього, що дають ті, хто посилає. Про людське око.