Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Можливо, я не маю права запитувати, та й тобі, мабуть, незручно чи неприємно про це говорити, але ж…

— Як я став наркоманом? — Володька не розсердився, хоча це слово стосовно до себе промовив уперше. — Так склалося, що мить слабкості обернулася на суцільний кошмар. У кожного своя доля, як казав Тарас Григорович. Ти ж, мабуть, теж у дитинстві не мріяла стати… — він запнувся.

— Повією? — Міла якось штучно посміхнулася. — У мене своя драма, і в ній значно менше дійових осіб, ніж ти думаєш. Професія повії — особлива. Не всі ставляться до неї творчо й натхненно. Я після кожного клієнта по кілька годин сиджу у ванні. Але ж хіба можна від цього бруду відмитися?

— Ти знаєш, Міло, дивлюся на тебе — красива дівчина, молода, розумна, кмітлива. У цьому я встиг пересвідчитися — є в мене певний досвід. Невже не можна жити й працювати, як це роблять тисячі нормальних дівчат? Виникає сакраментальне, затягане й давнє як світ запитання…

— Як я дійшла до життя такого?

— Так. У мене якесь підспудне відчуття, що ти могла б уникнути такої… принизливої для жінки долі. Це ж не наркотики, яких здихатися неможливо.

— Чому неможливо? Є люди, які зіскакують з голки й починають життя, як то кажуть, по-новому.

— Пробував — не виходить. Ось я розмовляю з тобою, мені це приємно, але ж думаю я про цю заразу. Сиджу, на тебе дивлюся, а в голові шприц і вена.

— Володю, а якщо спробувати переконати себе психологічно, що не все ще втрачено, що може бути інше життя, без наркоти?

Що можуть бути якісь інші плани, цікаві, складні, яких треба досягати важкою працею, пересилюючи спротив не лише наркотичної залежності, а й інших життєвих негараздів?

— Ти кажеш так, наче сама в це віриш. А ще, наче тобі не все одно, що зі мною буде завтра. Ми сьогодні випадково зустрілися, можемо більше й не побачитися.

— Не знаю, як там буде далі, але поки що ми вже двічі випадково зустрілися. А можливо, й невипадково. Може, це якась потойбічна сила нам влаштовує зустрічі? — Міла засміялася.

— Я не дуже вірю в потойбічні сили. От у почуття — вірю, бо, сам не знаю чому, сиджу тут і мені приємно з тобою говорити. Я останнім часом уникаю спілкування з людьми. А ось розмовляю з тобою, і наче якось спокійніше на душі стає.

А мало би бути навпаки, — Володька пустив очима бісики. — Поруч така красуня, а я нюні розпустив, замість того щоб намагатися її звабити.

— Знаєш, я теж не щодня розмовляю щиро, — Міла не підтримала жарту. — Але, справді, з тобою якось не так, якось по-іншому. Хочеться забути, хто ти є насправді. Тобто — хто я є насправді. Ще більше чомусь хочеться, щоб і ти, Володю, хоч на певний час це забув.

Міла підвелася зі стільця, підійшла до Володьки так близько, що її груди майже торкнулися його обличчя. Він відчув її запах, якісь потужні флюїди огорнули його, змусили збудитися не лише почуття, а й тіло. Володька обняв талію дівчини й припав щокою до проміжку між грудьми, що вже часто здіймалися й опускалися, наче міхи у кузні. Міла взяла обома руками голову хлопця й ще сильніше притисла до грудей…

…Вони лежали мовчки довго, не наважуючись промовити хоч слово. Володька пестив волосся Міли. Очі її заплющені, вона трішки посопувала, а Володька дивився в стелю, ні про що не думаючи, відчуваючи лише томну в’ялість тіла, фізичну знемогу та психічний спокій. Відносний психічний спокій.

Давно він не відчував такої благодаті. Невже Бог змилувався над ним і послав йому цю дівчину, цю Марію Магдалину, що попри його відкриті рани змогла їх заговорити й загоїти? Хоч ненадовго, хоч на хвилину, хоч на мить.

Міла розплющила очі. їй здалося, вона спала цілу вічність, хоча розуміла, що задрімала на кілька хвилин.

— Володю, як мені добре! Я вже й не мріяла, що таке хоч коли-небудь трапиться зі мною. Який ти гарний! Я б оце так лежала, нікуди б не йшла, ні-ку-ди, — Міла погладила груди Володі, потім шию, пройшлася долонею по неголеній щоці. — Спасибі тобі за це щастя.

— Ти що, Міло, це я тобі вдячний, що не вигнала мене, як собаку, на вулицю. Я ж ущербний, зі мною нормальній людині спілкуватися не можна.

— А я, по-твоєму, нормальна? Забув, де мене знайшов сьогодні?

— А тобі обов’язково цим займатися? Невже немає іншої роботи?

— Ти вже про це запитував. Ну, й пам’ять у тебе, — Міла засміялася. — Так склалося життя. Колись і я жила в нормальній благополучній родині: мама, тато і я. Ми жили в достатку, у злагоді. Коли ж мені минуло чотирнадцять років, батько з невідомих мені причин нас покинув і кудись зник. Я кілька разів намагалася дізнатися, що трапилось і чому батько нас кинув, але мама уникала цих розмов. Після від’їзду батька життя наше змінилося. Мама влаштувалася на роботу санітаркою в лікарню, отримувала мізерну платню, ми бідували.

Я пішла в старші класи, страждала й від того, що мої подруги гарно вдягаються, красиві, мають успіх у хлопців. Я ж, хоч і не потвора, але пасла задніх. І в навчанні теж — учитися мені не хотілося, хоч і пам’ять маю непогану, і все швидко схоплюю.

Але був якийсь комплекс неповноцінності.

Потім