Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

А як мало бути? Блін, я їй не заздрю! Я б із нею в житті не помінялася. Моя стара теж із хорошими мухами, іноді погиркаємося собі, але якби була така, як вони, то мені залишалося хіба що повіситися. А Зоська, розумієш, вона така… Не знаю, мені її шкода… Де та твоя книжка, бо зараз розревуся.

Прагнення не спромоглося на жодну розумну відповідь. Бо, може, хлопець мав рацію? Може, самітникові Вітру вже набридла його воля? Може, він хотів би захищати пташине гніздо, коли його мешканці відлітають на зиму, а навесні й улітку слухати їхні розповіді про бурю? Важко збагнути Вітрову вдачу!

— А ти? — запитав, помовчавши, Петрусь.

— Що я?

— У тебе теж сумний голос.

— Тобі здається.

— Хіба Прагнення теж самітники?

— Ні, що ти! — Прагнення зверхньо пирхнуло.

— Я так і подумав.

— Неймовірно, невже ти стаєш спеціалістом із Прагнень?

— А з ким ти жило? — збагнувши справжнє єство Прагнення, Петрусь більше не зважав на іронічний тон.

— Яка тобі різниця.

— Ну, скажи, будь ласка…

Зробилося тихо, Прагнення наче намагалося щось пригадати.

— Це був такий маленький хлопчик, схожий на тебе. Звичайно, що потім він виріс. Та спершу був дитиною. Він мав прекрасні мрії й величезне бажання здійснювати незвичайні речі. Як і кожна дитина, він не міг вирішити, ким йому бути: льотчиком, моряком, а чи винахідником. Його манили пригоди й небезпека, він прагнув бути славетним, щоб інші ним захоплювалися, упізнавали на вулиці, дивилися із заздрістю, щоб газети друкувати його фотографії й описували пригоди, що їх він зазнав.

— І йому це вдалося?

— А як ти гадаєш? — буркнуло Прагнення, а тоді знову запала тиша. Лише Вітер знову шукав щось між опалим листям.

Петрусь більше не квапив Прагнення. Боявся, що воно розсердиться ще дужче, і він більше нічого не довідається. Тож хлопчик мовчки сидів на сходах, дивлячись на сонячний промінь, який проникав крізь вікно й розливався світлою плямою біля його ніг. Міркував, що ж могло статися із хлопцем, який хотів здійснити так багато, і чому його прагнення стало бездомним і нещасним.

«Може, він захворів і помер?» — подумав Петрусь зі смутком. Але він був лише маленьким хлопчиком, який не розумів почуттів і не розрізняв кольорів. Звідки було йому знати, наскільки складними бувають прості справи?

Клаудія глянула на Магду.

— Засиділася я в тебе. Шкода, що тебе цього разу не було з нами… Нині Зоська взагалі не озивалася. Може, їй перепало через нас? Ми з Агатою розпитували, а вона знай одне: «Ні!» та й «Ні!» Певне, бувають речі, гірші за прочуханку, ну хто б його зізнався, що в нього такі ненормальні старі? Вони всі химерні, але щоб настільки? Бідолашна Зоська.

— У нього хтось є! — байдужим тоном промовила Агата.

— Справді? — Зоська не вірила власним вухам. — Ти впевнена?

— Ну, якщо дівчина кидається хлопцеві на шию, то вона, скоріш за все, не сестра.

— Вони цілувалися? Ця дівчина із Патриком?

— І що ти ще хочеш почути? Якого кольору в неї білизна?

— Ти її знаєш?

— Треба нам із цим дати спокій. І тобі, і мені.

— А що я? Мені яке діло?

— Тим більше. А твої старі? Заспокоїлися?

— Вони ніколи не заспокояться. Образилися обоє страшенно.

— Чому? Бо ти їх не запросила?

— Ой, можна подумати, що їх цікавить якась шкільна вистава!

— Тоді в чому справа?

— «Які ж у тебе, Зосю, невиховані подружки! Стеж за своїм оточенням!» — перекривила батька Зося.

— То й стеж, справді!

Зося захихотіла.

— Так їм і треба!

— Що ти верзеш? — удавано-перелякано мовила Агата. — Ти що, здуріла?

— Минали дні, місяці й роки, — Прагнення зітхнуло, повертаючись до своєї розповіді. — Мій хлопець зростав і мужнів. І сталася дивна річ: що більшим він був, то меншими робилися його прагнення. Маленьким він мало не щодня мріяв про подвиги, та з віком це відбувалося все рідше й рідше. Він розумів, що для здійснення мрій потрібні праця, зусилля й наполегливість, та замість того, щоб наближатися до мрії, волів її позбутися. Йому більше подобалося сидіти в кріслі перед телевізором і дивитися на чужі пригоди, краще було грати на комп’ютері й без жодних зусиль вигравати битви. Хлопцеві здавалося, що в нього ще море часу, бо він і досі малий. Зрештою, він забув про свої дитячі прагнення. А забуті, відкладені на потім прагнення, маліють, зіщулюються, блякнуть і зрештою помирають.

— Але ж ти живеш?! — вихопилося Петрусеві.

— Хіба що за звичкою.

— Гадаєш, він ще здатен змінитися? І знайти тебе? — запитав Петрусь і відчув легенький сором. Він полюбив Прагнення, йому так хотілося, аби воно нарешті знайшло дім, та водночас волів би, щоб цього не сталося.

— Марно. Усьому кінець.

— Усьому кінець… — зітхнула Агата, закриваючи книжку. — Якось це все по-дурному. Неначе взагалі існує оте «щось»! І чому я проґавила цей момент? Чому я зовсім не можу сердитися на Зоську? Якби він зараз прийшов до мене, що б я зробила? Мені так її шкода. Бо у мене принаймні є Мацек. З ним не дуже поговориш, але все-таки це мій брат… Іноді, коли я забираю його із садочка, і ми йдемо разом вулицею, тримаючись за руки, він цвірінькає, як горобець, підстрибує на одній ніжці, розповідає, у що бавився. Мені здається, що Зоська справді дуже