Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

кожний окремий злочин суд повинен призначити як основне покарання, так і додаткове, якщо воно передбачене як обов’язкове або зумовлене обставинами справи, якщо є факультативним покаранням. Покарання має призначатись у межах санкції статті Особливої частини КК і з урахуванням положень Загальної частини КК. У зв’язку з цим у резолютивній частині вироку повинні бути визначені конкретні вид і міра основного й додаткового покарань, що є передумовою правильного визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів;

2) визначати остаточне покарання відповідно до положень ст. 70 КК України: шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Друга група помилок стосується питання призначення додаткового покарання за сукупністю злочинів, коли Це покарання за окремий злочин, що входить у сукупність, не призначалось.

Наприклад, вироком П. засуджено за ч. 1 ст. 364 КК До трьох років обмеження волі; за ч. 2 ст. 368 КК із застосуванням ст. 69 КК — до трьох років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 70 КК йому призначено остаточне покарання у вигляді трьох років позбавлення волі й на підставі ст. 54 КК позбавлено спеціального звання старшого лейтенанта міліції.

П. визнано винним у тому, що він, працюючи інспектором ДАІ і зловживаючи своїм посадовим становищем, реєстрував на підставних осіб автомобілі іноземного виробництва за довідками-рахунками фірми "Аксон", за що отримував хабарі доларами США.

Вирок суду було змінено з виключенням покарання у вигляді позбавлення спеціального звання старшого лейтенанта міліції, оскільки цю додаткову міру покарання не було призначено за жоден зі злочинів, у вчиненні яких він визнаний винним, а лише за їх сукупністю[415].

Аналіз практики застосування ст. 70 КК України свідчить, що однією з причин постановления несправедливого вироку є також неточність законодавчої регламентації спеціальних правил призначення покарання за сукупністю злочинів.

Так, не отримали чіткої кримінально-правової регламентації особливості призначення покарання у випадках, коли особу звільнено від відбування покарання з випробуванням, а потім установлюється, що до засудження вона вчинила інший злочин. У ч. 4 ст. 70 КК України зазначено, що "за правилами, передбаченими в частинах першій — третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу". Особливості призначення покарання в разі вчинення злочину засудженим протягом іспитового строку регламентуються п. 3 ст. 78 та ст. ст. 71, 72 КК України. Аналізуючи це положення, неважко помітити, що в ч. 4 ст. 70 КК і в інших нормах кримінального закону України не визначаються особливості призначення покарання у випадку, коли особу звільнено від відбування покарання з випробуванням, а потім установлюється, що до засудження вона вчинила інший злочин.

Досліджуючи цю ситуацію, необхідно зазначити, що заміна призначеного звільнення від покарання з випробуванням тільки через необхідність призначення покарання за сукупністю злочинів уявляється необґрунтованою і неправомірною, оскільки істотне погіршення становища засудженого відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України буде підставою для зміни вироку.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання" роз’яснюється, що "коли особа, до якої було застосовано таке звільнення, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинання, часткового або повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно"[416]. Проте оскільки положення Пленуму мають лише рекомендаційний характер, то необхідно внести відповідні положення до кримінального закону.

Судова практика також іде цим шляхом. Так, вироком суду Г. засуджено за ч. 3 ст. 140 КК (1960 року) України на три роки позбавлення волі без конфіскації майна. На підставі ч. 3 ст. 42 КК (1960 року) України за сукупністю злочинів шляхом часткового складання цього покарання та невідбутого покарання за вироком від 28 березня 2001 року йому остаточно призначено три роки два місяці позбавлення волі з виплатою штрафу в розмірі 680 грн.

Г. визнано винним у тому, що він за попередньою змовою з Б. і Р. (також засудженими за цією справою) повторно таємно викрав майно М на загальну суму 182 грн. 80 коп., проникнувши до будинку потерпілого.

У справі встановлено, що вироком Г. засуджено до позбавлення волі за ч. 3 ст. 140 КК України (1960 року) за злочин, який було вчинено до постановлення вироку від 28 березня 2001 року в справі про умовне засудження Г. за ч. 1 ст. 81 КК України (1960 року) та відповідно до ст. 45 того ж кодексу.

Застосовуючи при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 3 ст. 42 КК України (1960 року) принцип часткового складання покарань і визначивши покарання у вигляді реального позбавлення волі, суд тим самим скасував умовне засудження, застосоване до Г. за раніше постановленим вироком. Однак будь-яких передбачених частинами 5, 6 і 7 ст. 45 КК України (1960 року) підстав для такого рішення в справі немає. Скоєння ж злочину до постановлення вироку про умовне засудження як підстава для скасування умовного засудження кримінальним законом не передбачається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно. Отже, і вироки щодо Г. повинні виконуватися самостійно[417].

Спірним є й питання про застосування принципу поглинання при призначенні покарання за сукупністю злочинів, коли основні покарання, призначені за окремі злочини, відносяться до різних видів і не можуть бути складені. Такими видами