Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

суд має виходити з його функцій. Так, установлюючи характер участі у вчиненні злочину певної особи як організатора, суд має виходити з тих дій, які вона безпосередньо виконувала: організації вчинення злочину, загального керівництва його вчиненням, створення організованої групи чи злочинної організації, керівництва об’єднанням із двох або більше груп, фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, організації приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Досліджуючи ступінь участі окремої особи при вчиненні злочину у співучасті, слід зважати на значущість для досягнення спільного злочинного наслідку тих дій, які було виконано певним співучасником, на його активність, ініціативність у вчиненні злочину[411], інтенсивність його дій, злочинну кваліфікацію та інші фактори[412]. Особисті характеристики окремого співучасника відповідно до ч. 3 ст. 29 КК ставляться в вину та враховуються судом лише цьому співучаснику.

Незважаючи на необхідність з’ясування і врахування обставин, які характеризують ступінь участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину, аналіз судової практики свідчить про недостатньо повне їх урахування при обранні виду й розміру покарання. Прикладом є така справа.

Вироком К. засуджено за ч. 2 ст. 309 до 2 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України покарання винному було пом’якшено, оскільки при призначенні покарання достатньою мірою не було враховано особу винного, а саме того, що К. хоча і вчинив злочин, визначений у вироку, але не був організатором, а його роль у вчиненні злочину була менш активна, ніж інших співучасників, до нього застосовано положення ст. 75 КК України[413].

Виходячи з аналізу судової практики призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті, Пленуму Верховного Суду України доцільно розкрити оцінні поняттю, які використовує законодавець при формулюванні спеціальних правил призначення покарання у ч. 2 ст. 68 КК, і зазначити, що, "з’ясовуючи характер участі винної особи у вчиненні злочину у співучасті з іншими, суд має брати до уваги функції, які виконував конкретний співучасник у вчиненому злочині, тобто був він виконавцем, організатором, підбурювачем чи пособником. Установлюючи ступінь участі винної особи у вчиненні злочину у співучасті з іншими, суду необхідно виходити зі значущості для досягнення спільного злочинного наслідку тих дій, які було виконано певним співучасником, та його активності у вчиненні злочину".

4. Призначення покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків (етап. 70, 71 КК України).

Аналіз статистичних даних свідчить про значну кількість випадків застосування цих норм у судовій практиці. Більше того, аналіз статистичних даних про стан судимості осіб дає змогу констатувати тенденцію поступового зростання застосування судами ст. ст. 70, 71 КК. З урахуванням ст. ст. 70, 71 КК покарання призначалося за всіма видами злочинів: у 2002 році — 43 678 особам, що склало 22,5 % від усієї кількості засуджених, а у 2003 році — 52 413 особам, або 26,1 % від усієї кількості засуджених[414]. У 2002 році призначено покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків тільки за тяжкі й особливо тяжкі злочини 27 918 особам, або 29,6 % від усіх засуджених за такі злочини; у 2003 році — 35 140 особам, або 34,0 % від загальної кількості засуджених за них.

Разом із тим, вивчення правозастосовчої практики дозволяє зробити висновок про те, що вимоги ст. ст. 70, 71 КК України дотримуються судами не завжди.

Перша група помилок: при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що становить сукупність, суди у деяких випадках недостатньо враховують особливості вчиненого й особу винного, що є порушенням перш зє. все положень п. 3 ч. 2 ст. 65, а також ст. 70 КК України.

Наприклад, вироком суду К. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на чотири роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК — на чотири роки позбавлення волі.

Як визнав установленим суд, К. і Р. (засуджений також за цією справою) за попередньою змовою вчинили крадіжку з автомобіля О. на суму 150 грн. і з автомобіля І. на суму 550 грн.; а пізніше крадіжку з автомобіля М. на суму 850 грн. і з автомобіля С. на суму 2188 грн., заподіявши останньому значну шкоду.

При призначенні покарання засудженому К. апеляційний суд, усупереч вимогам ст. ст. 65–67 КК, обмежився загальним формулюванням п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України без урахування конкретних обставин справи, даних про особу засуджених та обставин, що пом’якшують покарання. Так, вчиняючи крадіжку майна з автомобіля О. і з автомобіля І., засуджений К. не був організатором цього злочину, а лише сприяв його вчиненню. Більше того, своїм докладним щиросердним поясненням К. сприяв установленню істини в справі (він повідомив про вчинення крадіжки не лише із салону автомобіля "Мерседес", а й з багажника, у тому числі фена вартістю 1300 грн., про що потерпілий С. не заявляв. К. раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, навчання. Він є інвалідом дитинства, навчається на останньому курсі технікуму.

Щодо К. вирок було змінено та призначено засудженому покарання за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 185 КК — на рік позбавлення волі, на підставі ст. 70 КК — на чотири роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК К. було звільнено від відбування покарання з випробуванням.

Отже, призначаючи покарання відповідно до ст. 70 КК України, суди повинні:

1) призначати покарання окремо за кожний злочин, що становить сукупність, відповідно до ст. ст. 65–67 КК України, а у визначених законом випадках — також і до ст. ст. 68, 69, 103 КК України. При цьому за