Читати книгу - "Планета трьох сонць"

Мак-Гардi вiдчув рiзкий бiль, насилу розплющив очi й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кiлька дивних створiнь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнiв. А коли прийшов до пам'ятi i боязко розплющив очi, вiн уже був один. Лежав у густiй травi пiд високим деревом.

«Краус… Де Краус?..» — промайнуло у нього в головi.

Мак-Гардi пiдвiвся на руках, озирнувся. Навколо шумiв дикий пралiс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякiй вiдстанi вiд нього гойдалися пiд вiтром i хилилися до землi пiд вагою блакитних ягiд гiлки низенького куща. Поранений майже пiдсвiдомо поповз туди, зiрвав i через силу проковтнув кiлька плодiв.

Аж тепер вiн усвiдомив, що лежить у джунглях сам-самiсiнький, без надiї на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрiлцi. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гардi паморочилося в головi, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останнi сили, вiн поповз через хащi туди, звiдки чувся плюскiт струмка. Нарештi добрався до берега, зсунувся на черевi до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кiлька днiв Мак-Гардi настiльки змiцнiв, що вже мiг сяк-так пересуватись. Бiль у грудях поступово вщухав. Простреленi легенi напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилатi тубiльцi. Але тi ж тубiльцi, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гардi довго розшукував її, але знайти не мiг.

«Повернусь у гори! — вирiшив вiн кiнець кiнцем. — В Райськiй долинi вистачить солодких плодiв i смачного м'яса. Буду там захищений вiд ящерiв, а можливо, й «Ластiвку» вiдшукаю. Вночi людина погано орiєнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далi, нiж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка. — Немає човна, немає зброї… Немає нiчого!»

I ось вiн стоїть з голими руками, — сам-самiсiнький, покинутий напризволяще серед незнайомої пiдступної природи, — жалюгiдний кандидат у володарi Всесвiту.

Вечiр. Час вiдпочинку. Всi мешканцi Селища Завойовникiв Всесвiту зiбрались у клубi. Уважно слухають.

— …Течiя винесла мене в море… — тихо розповiдає Краус. Побоюючись бурi, я весь час тримався берега. Вiтрило з шматка брезенту пiдганяло мiй гумовий човен при попутному вiтрi.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закiнчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лiсом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалi пустельнiшим, джунглi вiдсувались у глиб континенту, а їхнє мiсце займала неозора пiщана пустеля.

Якось вранцi несподiвано налетiв рвучкий вiтер, пiдхопив мене i з неймовiрною швидкiстю погнав просто в море. Почався справжнiй шторм.

В заднiй частинi мого гумового човна був закапелок, де я зберiгав свої жалюгiднi запаси, порожнi консервнi бляшанки та мiх з водою. Я залiз туди, затягнув над собою парус i, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, пiдстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бiк. Кожна хвилина здавалась менi вiчнiстю, а я ж отак метлявся морем кiлька годин!

Нарештi щось пiдо мною затрiщало… Удар!.. Я знепритомнiв…

Прийшовши до пам'ятi, я обмацав собi руки й ноги… Ой леле! Лiва нога була зламана. Я лежав у мокрiй травi на узлiссi. Мабуть, збiгло чимало часу, бо море, вiдступивши вiд берегiв, уже заспокоїлось.

— Мiй човен! — вигукнув я в розпачi.

Стогнучи вiд нестерпного болю в нозi, я плазував околицями, оглядаючи заростi. Результати розшукiв були скромнi i все ж досить втiшнi: у гущавинi, досить далеко вiд берега, я знайшов кiлька порожнiх бляшанок та електричний лiхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його пiдхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся i заходився бiля ноги. Удар припав на голiнку: вона зламалась якраз посерединi. Вирiвнявши кiстку, я обгорнув ногу листям i прив'язав до неї лiанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповiдаю; поки менi пощастило виконати цю операцiю, я не раз зомлiвав вiд болю.

Виготувавши милицi з сучкуватих дрючкiв i перепочивши, вирушив на подальшi розшуки. Я знайшов ще кiлька консервних бляшанок, але човна нiде не було. Менi не хотiлося навiть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась нiч, а я все ще не знав, де i як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен i перетворив його на примiтивний намет або забрався б на дерево. Я цього не мiг зробити. А спати на землi небезпечно може розтерзати перший-лiпший хижак. Отже, лишалось тiльки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.

Легко сказати — викопати пiдземне сховище! Але чим, коли немає нiяких iнструментiв i — бiльш того! — не можеш навiть ступити на скалiчену ногу!

Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посувалася поволi й важко, бо грунт був глинястий, та ще й порiс травою з довгим, мiцним корiнням. Пiзнiше я використав бляшанку з-пiд консервiв; випробував також камiння й дрючки. Отак я й копирсався в землi всю нiч i весь другий день…

— Не розумiю, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навiть на колiнах? — скористався з короткої паузи Ватсон.

— Якщо прикрутить, — i дурень розумнiшає!.. Дуже просто, хоч i мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потiм пiд собою. Закiнчивши копання, я вилiзав по заздалегiдь зробленiй з лiан