Читати книгу - "Перший спалах"

А якось ми разом дивилися фільм.

Без алкоголю. Жодної його крапельки.

І знову опинилися в обіймах одне одного...

І це продовжується й досі. Ми бачимося двічі-тричі на місяць, і половина наших зустрічей закінчується поцілунками. І я б навіть сказала, чимось трохи більшим. Але мені соромно про це говорити. Ми, звичайно, не дозволяємо собі нічого такого, як із Ванічкою... Тобто я йому не дозволяю. А хоча, ні... Він, здається, й не намагається нічого більше... То й добре. Бо я справді не знаю, що б робила, будь він настирливіший... Розум каже — опиралася б... Серце — мовчить.

Навіть зараз... З того часу, як він пішов, минуло дві години. Ми знову цілувались. Як дурні. Я не знаю, що на мене найшло, не розумію, що відбувається... І як бути з цим далі, теж не уявляю.

Чесно кажучи, я досі хочу вірити, що все ще люблю Ванічку. Бо він мене таки любить. І я знаю, що коли піду від нього, то завдам йому непоправного болю. І це буде перша смерть.

Та якщо я залишу все так, як є, якщо я продовжу всі ці зустрічі з Олегом і знову буду його обманювати, хто я, скажіть, після цього? Навіть того слова замало, яке колись кинув мені Ванічка, розсердившись! Я себе зненавиджу за таке! Я себе вже й зараз ненавиджу! Та тим не менше... Якщо так піде далі, моя душа умре між оцими метаннями туди-сюди, між постійними брехнями і зрадами... І це буде друга смерть.

Та якщо я наступного разу скажу Олегові «досить, не приходи до мене більше!», він не прийде. А знаєте, чому? Бо він досі боїться зруйнувати наші з Ванічкою стосунки. Як і я. Він каже, що таких, як Ванічка, по всьому світі можна перелічити на пальцях, а після того мовчки тягне до себе й цілує. Він каже, що колись за наші гріхи усі ми горітимемо в пеклі, та нехай, якщо це пекло буде зі мною... І ще й підсміюється з мене... А тоді знову заводить розмову про Ванічку. Як про одного зі своїх численних, малознайомих мені друзів.

Так-от, коли я скажу йому «ні», це буде третя смерть. Мене як особистості. З усіма надіями, бажаннями і сподіваннями. Третя — і остання.

Я оце вам розповідаю, а сама знову думаю про Олега. На столі досі стоїть чашка з охололим чаєм, який він так і не допив. Усе навколо мені нагадує про нього. Навіть запах. Я досі чую на собі його запах.

І губи. Такий рідний смак його губ. Зовсім не схожих на Ванічку.

А знаєте, я вже й не пригадую, коли останній раз плакала... Підозрюю, це було ще на похороні Ігоря... Тобто десь влітку. А сьогодні я хотіла поплакати. Після того, як Олег пішов. Просто сісти на ліжко, і поки нікого немає, досхочу наридатися в подушку. Та в мене нічого не вийшло. Взагалі. Жодної сльозинки! Камінь, а не дівка — кажуть мені вдома. І я б, може, навіть у це повірила. Коли б не діставала всіх своїм постійним ниттям.

Я збиралася закатати істерику. Розбити пару-трійку сусідських тарілок. Байдуже, що потім довелося б відкуповувати... Хіба мені вперше бити чужий посуд? Не навмисне, звичайно, як я планувала сьогодні, але все ж... Не знаю, чому, але коли до моїх рук потрапляє чужа тарілка, вона одразу ж розбивається... А моя й досі мирно припадає пилюкою на столі. Жива-здорова. З якого боку не подивись...

Ванічка дзвонив... Щось запитував про Олега. За щось навіть трохи образився. Я вже не пригадую, за що. Та й узагалі... Я всю розмову пам’ятаю доволі таки туманно. А все через той чортів алкоголь!

За вікном зараз періщить дощ. Я чую, як у стінах моєї кімнати завиває холодний вітер. Мені й самій трохи холодно. Нема Олега, щоб зігрів мене. І навіть Ванічки нема.

Я, здається, скоро з’їду з глузду. Чесно кажучи, мені не вперше.

Я вам розповідала, що в дитинстві лікувалась від переляку?

Юнак, постраждалий від блискавки, ледь не втопився у річці. Як зазначили товариші, з якими він того дня вирушив на пікнік, хлопець забагато випив і почав скаржитись на погане самопочуття. І пішов у бік річки — прохолодитися.

На сполох забили, коли побачили на гілках Андрієву сорочку. Один із однокласників зреагував майже миттєво і кинувся у воду — шукати товариша. Він знайшов його за сотню метрів нижче, біля моста.

Швидка прибула одразу. Та