Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— Не думаю, — відказав Ріхтер і заслонив брудну фіранку, котра, якби була цілою, відокремлювала б їхній столик від решти зали. — Я бачив у казино багатьох відчайдухів, які вважали, що гра — це остання і єдина можливість здобути гроші. Загалом всі вони переховувалися, а їхні імена були такими ж справжніми, як і в того аристократа-режисера, від якого за версту смердить жидом, і цієї псевдоавстріячки з її баварським акцентом, їм немає чого втрачати, вони на все готові задля ще одного шансу.

— Спасибі вам, Ріхтере. — Кнюфер кинув на стіл ще одну банкноту. Він уже хотів було піти, але круп’є притримав його за рукав. Як на свій вік, він був дуже сильним. Вочевидь, він вправляв м’язи не лише за рулеткою.

— Вони зроблять все і все програють, — круп’є уважно поглянув на Кнюфера. — Всі як один. Без винятку. Пам’ятайте про це.

Вісбаден,

середа 14 грудня,

чверть до півночі

Райнер Кнюфер набрав срібною ложечкою червоного кав’яру й оздобив ним шматочок чорного хліба з борошна грубого помелу. Тоді в половинку цитрини вкрутив кришталевий конус із поздовжньою різьбою, вміщений у круглій формочці. Формочка наповнилася соком. Декілька його крапель присмачило нудний смак кав’яру. Кнюфер запив цей шматок шампанським і знову витяг запрошення, власноруч написане директором.

Маю за честь запросити Шановного Пана на особливу партію 14 грудня ц. р. опівночі, у головній залі казино. Після партії запрошую на раут, який відбудеться в підвалах казино. Запрошення стосується виключно Шановного Пана Райнера Кнюфера, без супроводжуючих осіб.

З повагою,

Кнюфер окинув поглядом ресторан «Кеферс Бістро», що належав до казино, і відчув дрож, що раптово пройняв його. Мати колись пояснювала йому це так: «То смерть зазирнула тобі в очі». Зараз йому у вічі зазирнула надія на забезпечене життя: ось він щодня споживає обіди на цих сніжно-білих скатертинах, ось він сидить на цьому м’якому диванчику, оббитому шкірою вишневого кольору, ось розрізає ножем з вигравіруваним на ньому гербом рум’яне порося, відкладає ножа на срібну підставку й подає дівчині, що сидить біля нього, рожевий шматок м’яса із хрусткою шкоринкою. Її світле волосся в золотому німбі павуків-канделябрів різко контрастує із темно-вишневим кольором портьєр. Офіціант низько вклоняється, а удалині усіма барвами веселки міняться напої на трикутних серветках у величезному барі з червоного дерева. Кнюфер кидає ще один погляд на дівчину й думає, хто вона. Детектив струснув головою й відігнав геть заманливі видіння. Він старанно згорнув запрошення, поклав під накрохмалену білу серветку десятимаркову купюру й вийшов у хол казино. Біля входу до головної зали якийсь злинялий блондин зі шпичастою борідкою показував охоронцеві точнісінько таке запрошення, що лежало в кишені Кнюферового смокінга. Охоронець вклонився, і його долоня в білій рукавичці зробила запрошувальний жест. За мить у головній залі казино опинився й Кнюфер. Він швидко порахував присутніх чоловіків, їх було тридцять вісім. Усі зодягнені у фраки чи смокінги, а їхні манишки випромінювали сліпучу білизну. Круп’є Ріхтер безгучно обертав коло рулетки, гості поправляли циліндри, огортали шиї шовковими шарфами, постукували паличками, дехто — щоб приховати замішання, інші — аби привернути до себе увагу, та більшість — щоб подолати нетерпіння. Минали хвилини. Погляд Кнюфера мандрував кремовими стінами, спалахував в електричному блиску люстр і спочивав на спокійній, шорсткій зелені сукна, що вкривало столи. Шелест нетерпіння голоснішав. Невдовзі він перейшов у привітальні оплески й схвальний гомін. До зали увійшла Софі, а за нею директор фон Штітенкротт і Бодо фон Фінкль. Софі була вбрана в довгу обтислу сукню із чорного атласу й чорні-таки рукавички до ліктів з тієї самої тканини. Кнюфер підійшов до неї впритул, і йому видалося, що він помітив сліди недавніх сліз у її світло-зелених очах. Погляд фон Фінкля видавався незворушним, а його дрібні жовті зуби раз у раз закусували верхню губу. Фон Штітенкротт поправив монокль, підніс догори обидві руки й розпочав промову.

— Вельмишановні панове, цього вечора я маю честь привітати вас на незвичайній грі, єдиній у своєму роді та другій в історії нашого казино. Насамперед вітаю головну героїню цієї урочистості, мадам Ізабель Лебетзайдер, — тут фон Штітенкротт підняв циліндра й низько вклонився Софі. — Вітаю представників нашої гессенської шляхти, графа Адріана фон Кноблоха та графа Германна фон унд цум Штайн, людей пера — славетних журналістів нашої газети «Вісбаденер Boxe», і передусім — відомого письменника Маркуса Віландта, який люб’язно погодився — mutatis mutandis[40] — описати нашу зустріч у своєму новому романі, який перебуває ще in statu nascendi.[41] Окрім того, вітаю — last but not least