Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

Вранці все відбувалося за планом комісара Люшкова. Ескадрони привели за собою махновців. Був ризик, що загони батька таки спробують напасти на місто, але вони посунули добивати ескадрони саме туди, куди показував на мапі Люшков. Єрофеєв вже двічі посилав вістових, щоб пересвідчитися, що комісари дійсно готові і їм не потрібна допомога полку. Вони відповідали, що готові.

— Так що вони там роблять? Хоч окопи вирили? — питав знервований Єрофеєв у вістового.

— Та нічого не вирили. Зовсім. Тільки панцирники поховали у соломі, і все.

— У соломі? Їх же підпалити там легко!

— У соломі. А попереду оті три ящики здоровезні, які вони з собою возять, стоять, — доповів вістовий.

— А що в тих ящиках?

— Та ніхто не знає. Я питав хлопців з загону, але вони — латиші, мовчать, наче язики проковтнули.

— Добре, вільний, — комполку знову дивився на мапу. Взагалі-то він би міг дуже і не перейматися. Позиції в місті мав сильні, махновці звідси не виб’ють, до того ж виконував наказ, але Єрофеєв вважав за краще думати саме про операцію, аніж згадувати, що скоро його товариша розстріляють. — Погана позиція, ой погана! — комполку гупнув кулаком по тому самому місці на мапі. Луки, які з трьох боків оточувала Ворскла. Махновці вдарять, і якщо успішно, то відступати загону комісарів не буде куди. Та ще з панцирниками. Зіштовхнуть у воду, втоплять, наче кошенят.

Єрофеєв наказав посилити позиції на околицях міста, а сам з ротою солдат виступив до лугу. Вирішив, що якщо вже буде комісарам непереливки, то вдарить махновцям у тил, щоб відволікти хоч трохи. Коли прийшли на місце, Єрофеєв наказав роті сховатися у лісі, а сам заліз на сосну і з неї дивився у бінокль. Облаштованих позицій у комісарського загону дійсно не було. Жодного окопчика.

— На що вони розраховують? — нервував комполку. — Махновці, це ж тобі не якась банда, махновці вміють воювати! З ними так не можна!

Комполку побачив у бінокль, як ліворуч з’явилися його ескадрони. Заморені нічною гонитвою, але порядок тримали, готові до бою. Позаду тяглися чотири тачанки з кулеметами, прикривали відхід. Було від кого прикривати, бо ескадрони ще й половини лугу не пройшли, як з’явилися махновці. Одразу двома загонами, які, наче крила хижого птаха, розкинулися на два боки, щоб потім зімкнутися в оточенні. Єрофеєв подивився на загін Люшкова, а там наче і не помічали, що ворог вже поруч. Жодних рухів. Навіть тривоги не піднімали. Невже ж не бачать! Єрофеєв вже думав вистрелити, щоб привернути увагу, коли побачив у бінокль комісарів. Вони спокійно дивилися в бік махновців. То бачили ворога! Чого ж тоді нічого не робили?

Єрофеєв нервував, йому хотілося покурити, але він і так ризикував, що ото здерся на дерево, куди там ще курити. Помітить махновець, пустить кулю, а стріляли вони добре. Комполку далі спостерігав, як його ескадрони вже досягли позицій комісарів. Ось тут би відвести кінноту, згрупувати її, потім підпустити махновців, зупинити кулеметами з панцирників, а потім вже вдарити ескадронами. Але кінноту не групували, навпаки, розмазали по березі тонкою смужкою. Та що ж вони творять? Та хіба ж так можна? Комполку аж вдарив сам себе по лобу з відчаю. Не чекав такої дурості від комісарів, ой не чекав! Тобто зрозуміло, що вони були люди цивільні, у військовій справі багато чого не розуміли, але ж тут же повинні були бачити, що загнали самі себе у глухий кут! І самі загинуть і два ескадрони його погублять! А в нього ж і так кінноти мало, кожен вершник на рахунку!

Комполку нервував та прів, побачив, як махновці розгорнулися для атаки, як набирали швидкості й ось вже котилися лавиною, яку ніщо не могло зупинити. Єрофеєв навів бінокль на комісарів. Ліберман, Люшков і з ними той смішний німець. Ось Люшков кивнув рукою. Його люди в чорних шкірянках побігли до куп соломи, розгребли її, а там стояли ті три ящики, які возили з собою ще з вокзалу. Удари сокирою, і стінки ящиків впали.

— Господи! — видихнув Єрофеєв, хоч він же був командиром Червоної армії і не міг про Бога згадувати при підлеглих. Але дуже вже здивувався, бо побачив на місці ящиків три якихось одоробла, не схожі ні на що. Між одороблами бігав німець, Таузест, щось там чаклував, смикав, після чого одоробла зненацька почали густи і плюватися чорним димом. На що вони були схожі? Єрофеєву важко було з чимось їх порівняти. Вони були наче величезні люди, зроблені з заліза. Комполку навів максимальну різкість і побачив заклепки на їх чавунних тілах. Це були великі залізні люди, коли вони підвелися на чавунних ногах, то стали заввишки метри в чотири. Ось вони простягли до махновців свої руки. Махновці ж були вже поруч. Метрів сто, не більше!

— Чорт! — закричав Єрофеєв, але його ніхто не почув, бо на лугу почалася страшна стрілянина. Комполку притиснув бінокль до очей і бачив, як з рук залізних людей почали вириватися шматки полум’я. Коли придивився, то зрозумів, що руки у тих людей закінчувалися кулеметами. По два на кожній, наче величезні пальці смерті, які тицяли у махновців і сікли їх вогнем. Більш того, залізні люди почали сунутися на махновців! Крокували незграбно, наче п’яні дядьки, хиталися, але сунули вперед! І стріляли, стріляли, стріляли! Сікли, розносили все в мотлох! Махновці стріляли у залізних людей, розвернули свої тачанки, щоб відповісти з кулеметів, але не встигли, бо їх накрив вогняний вал. Три залізних людини, шість рук, на кожній по два кулемета. Дванадцять кулеметів, які не зупинялися і на мить! Хвилі вогню косили все підряд!

Махновці, хто ще залишився живий, почали тікати. Ось тут би вдарити двома ескадронами, гнати і рубати! Але комісари не віддали наказу. Більш того, Люшков особисто зупинив командирів ескадронів, які хотіли вдарити по ворогу, що втікав. Чому? Єрофеєв не розумів, але він знав, що якщо