Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

думають, що Бар-Кончалаба описав тут все! А воно зовсім навіть не все! Зовсім! Тут ще писати і писати! То дерева-хапуни, то хижохатки, то чорні вершники! У подробицях все! Бо я їх бачив, а Бар-Кончалаба тільки з других рук писав. А скільки ми про Шпиля дізналися! Оце б його сфотографувати! Та таку б книжку з рук виривали! — Дубківський аж підхопився у захваті. — А ще б чорних вершників познімати! Їх же навіть ти злякався, так, Чете?

Чет не відповідав. Знай собі мацав кам’яні стіни. Вже по третьому разу їх перевіряв, щоб тільки не сидіти і не чекати, коли їх розстріляють. Що розстріляють, у Чета сумнівів не було. Війна, і з ворогами не чикалися. Не для того їх ловили, щоб відпустити. Тепер вже точно до стінки поставлять.

— Чете, — зненацька сказала Міра. Тихо сказала, але наче вистрелила, бо Чет завмер, скам’янів біля стіни.

— Що тобі, Міро? — встряв у розмову Дубківський, якому кортіло поговорити.

— Не лізь, — зашипів на нього Чет. Підійшов до Міри, присів поруч, дивився кудись убік. — Що?

— Іди до мене, — тихенько сказала Міра.

— Що? — ледь чутно спитав Чет. Вона обхопила його шию, цілувала і тягнула до себе. Дубківський спочатку не розумів, що там відбувається у темряві, потім почув характерні звуки, відвернувся і зайшов у найдальший кут. Там сидів і думав про книгу, яку збирався написати. Таку книгу напише, що всі про неї тільки і балакатимуть! Про те, що завтра їх розстріляють, не думав. Вірив, що якось все владнається. Як же можна вмирати, коли стільки не зроблено ще? Коли чудова книга ще не написана? Про чудовиськ!

Дубківський знову був у мріях про книгу, навіть не чув солодких стогонів закоханої парочки, щось сам собі шепотів, формулював, з чого буде починати розповідь про місцевих чудовиськ. Раптом загриміли замки на дверях, що вели до підвалу. Нарешті двері відчинилися і до підвалу зайшов комполку Єрофеєв з гасовою лампою. Присвітив, подивився, зачинив за собою двері. Спустився сходами, підійшов до ґрат за якими були полонені.

— Чете, — покликав тихенько.

Чет підвівся. Розчервонілий, важко дихав, аж чутно, як серце його гепало. Підійшов до ґрат.

— Завтра вас розстріляють, — зашепотів Єрофеєв. Чет кивнув. — Ти мені життя врятував. Я пам’ятаю. Я тебе витягну. Чуєш?

— Я сам не піду, — також пошепки відповів Чет.

— Що?

— Тільки з нею, — Чет кивнув за спину, де залишилася Міра.

— З нею не можу!

— Тільки з нею.

— Дурень, тебе ж завтра розстріляють!

— Я знаю.

Єрофеєв подивився на Чета, закрутив головою.

— Я не можу і її відпустити. Не можу! — комполку ледь не плакав. — Чуєш, не можу!

— Я знаю, — тихо сказав Чет.

— Але тебе, тебе — можу!

— Ні.

— Чете…

— Все. — Чет поплескав через ґрати Єрофеєва по плечу. — Все. Бувай, — він повернувся у темряву, де на нього чекала Міра. Сів поруч з нею. Комполку не дивився в їх бік, ще постояв. Потім весь аж здригнувся. Невже заплакав? Пішов геть. Темрява і тиша. Дубківський хотів спитати, чому приходив червоний, але не наважився. Така тиша була, яку важко порушити. Дубківський зосередився на думках про книгу, щоб сховатися від цієї тиші, яка вже почала його лякати. Думав собі щось, Чет та Міра лежали тихо, притиснувшись одне до одного.

На вулиці нервово курив Єрофеєв. Жадібно ковтав дим, крутив головою, кректав. Переконував себе, що більше нічого зробити не може. Він і так порушив би дисципліну, якби врятував Чета. А відпустити і ту дівку — це вже піти проти революції. Цього комполку дозволити собі не міг, хоч як не гірко було відправляти на смерть бойового товариша.

Пролунало якесь виття. Не вовче, басовите.

— Що це? — спитав Єрофеєв у солдата, що стояв на варті біля будинку.

— Та бозна. Вже третій раз виє щось. Наче і не вовки, — солдат знизав плечима, погляд у нього став переляканий, он як схопився за гвинтівку. Страшно йому було. — Не вовки, ні.

Єрофеєв і сам розумів, що вовки так не виють. Кинув недопалок у пилюку і побіг до лазарету. Дівчина спала. Медсестра сказала, що бідолашна опритомнювала, але нічого не говорила.

— Це з переляку, буває таке. Треба буде до бабки звозити, щоб та переляк вилила.

Єрофеєв кивнув, дивився на дівчину. Вона вже не стогнала уві сні. Рани на обличчі загоїлися. Йому хотілося погладити волосся дівчини, таке чорне і привабливе, але зупинив себе. Він же комполку, який приклад дасть солдатам? Озирнувся, перевірив, що ніхто не бачить, швидко поцілував дівчину в лоб. Відчув її запах і смак, Єрофеєву аж запаморочилося. Ледь примусив себе піти зі шпиталю. Повернувся до штабу. Завтра буде важкий день, треба хоч трохи відпочити. Але йому не спалося. Все думав про ту дівчину. Комполку крутився на м’якому дивані, думав, що це саме буржуазійність меблів заважала йому заснути. То переліг на підлогу, не на саму підлогу, а на килим, вкрився з головою шинеллю і закрив очі. Наказав собі заснути. Думав про дівчину, про неї приємно було думати. Потім побачив перед очима Чета, і комполку стало страшенно соромно. Аж застогнав. Підхопився, узяв флягу зі спиртом, зробив кілька великих обпікаючих ковтків, потім припав до відра з водою, запив, видихнув, впав на килим. Відчув, як алкоголь розходиться по крові, і тоді вже заспокоївся. Спав.