Читати книгу - "Обережно: міфи!"

наріч праслов’янської мови за умов ірано–слов’янської взаємодії, не обмежується українською територією, а поширений у ареалі сучасного слов’янського світу більш широко», доходить висновку, що «діалектні особливості антів жодним чином не можна вважати власне українськими» (втім, нагадаємо, О. Царук беззастережно зараховує українську мову саме до антської підгрупи слов’янських мов). Та, на думку самого Абаєва, зовсім не виключається можливість розповсюдження фрикативного [h] поза межами України, скажімо, наприклад, «чеська і словацька мови були охоплені цією ізоглосою ще тоді, коли пращури чехів і словаків були розселені східніше теперішньої території й мешкали “у безпосередньому сусідстві з предками українців”» (цитовано за кн.: Царук, 1998. — с. 140). Однак Сєдов, визнаючи (1999. — с. 271), що «корені північноукраїнських говорів перебувають у празько–корчацькому угрупованні ранньосередньовічного слов’янства і у наступному історичному його розвитку», все ж вважає, що «розповсюдження північноукраїнських говорів на регіони Дніпровського лівобережжя, ймовірно, належить вже до XIV–XVI ст.» А зрештою, робить цілком передбачуваний глобальний підсумок (там само. — с. 285): «з усього сказаного аж ніяк не випливає висновок про початок становлення українського етносу в 1–му тис. н. д.». І знову виникає те саме запитання...

Як слушно зауважував майже півтора століття тому К. Кавелін (1897. — с. 586), багатьма дослідниками російської історії запитання формулюються «навмисне так, щоб отримати бажану відповідь», однак «такі відповіді — ще не історія, не істина», позаяк «з них пізнається не те, що було, а те, чого домагався, що хотів бачити історик»...

Та що вже там україноненависники Валуев чи Бєлінський — від них годі й очікувати іншого підходу — навіть «родоначальник рад. літератури» (УСЕС. — 1988) М. Горький у своєму листі українському письменникові О. Слісаренкові від 07.05.1926 р. з Капрі наголошував, що і «за старого режиму... протестував проти таких явищ», тобто щоб «зробити... українське наріччя... “мовою”» (Сергійчук. Вашу «Мать»... — 1992)[49].

При цьому добродій Пешков також обурювався тим, що цим нібито ще й «пригноблюють тих великоросів, які опинилися у меншості на теренах розповсюдження даного наріччя». На те Слісаренко, зокрема, заперечив, що хоча «відроджувана пролетарська Україна» і «зажадала від надміру пихатого російського чиновництва, міщанства та інтелігенції поваги до своєї культури та мови», та, однак, «змусити нахабу поважати господаря країни ще не означає пригноблювати цього нахабу». І оце «господар», в розумінні український народ, і «країна», в розумінні Україна, та й прозорий натяк щодо «нахаби» — усе це ще трагічно відгикнеться Слісаренкові: уже через два роки, приїхавши до Харкова на зустріч із місцевими письменниками, М. Горький раптом — ні сіло, ні впало — «охарактеризував Олексу Слісаренка... шовіністом»; невдовзі ж кривавий 1937 рік назавжди зупинить палке серце цього патріота рідної землі. Та й доля патріарха червоного російського письменства позначена не меншим трагізмом, особливо останні роки так званого радянського періоду його життя...

Цей сповнений великодержавного шовінізму лист Горького обурить і М. Хвильового, який у памфлеті «Україна чи Малоросія», надрукованому в тому ж таки 1926 р., зокреманапише (1995. — с. 740): «Навіть в авторові “Буревестника”, навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль “совести земли русской”, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й “собиратель земли русской” для земли русской».

Та не будемо ворушити старе — давайте–но, використовуючи спортивну термінологію, подивимося, наприклад, результат проходження цієї випробувальної «траси» відомим сучасним російським мислителем Г. Федотовим (1991. — т. 1. — с. 249–250): «Проблема України є найважчою з ряду національних проблем майбутньої Росії. Не розв’язати її — значить загинути, тобто перестати бути Росією. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі зародження нової української свідомості, по суті, нової нації. Вона ще не народилася, і її доля ще не визначена. Убити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості. Південноруське (малоруське) плем’я було першим творцем російської держави, заклало основи нашої культури і само себе завжди називало руським. Наполягаючи на цьому, ми, росіяни, правильніше виражаємо історичну ідею українофільства, ніж сучасні самостійники, що зраджують свій народ». Нинішні прихильники «єдності слов’янських народів» теж переконані, що «амбіційна», на їх погляд, «лексика “самостийности” — це не істинна мова народного буття» (Россия на пороге... — 1996. — с. 42). Російський шовініст завжди був певен, що саме він «правильніше», ніж ми самі, виражає наші потреби — нічого, як бачимо, не змінилося й нині...

Такої ж, по суті валуєвської, позиції щодо всього українського дотримувалися і найвищі московські бонзи брежнєвського «розливу» — про це пише у своїх спогадах колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (3 політбюрівського... — 1996). Так, на засіданні Президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 р. «добалакалися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською мовою... І взагалі, дійшли деякі до того, що оголосили українську мову викривленою російською мовою. В усьому цьому, — наголошує Петро Юхимович, — виявлявся найоскаженіліший шовінізм». І це зовсім не було якимось там поодиноким випадком. Зокрема, на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 березня 1972 р., під час якого Шелеста різко критикували за те, що «не було вжито рішучих заходів щодо “трактату” Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”», Соломенцев у своєму виступі наголосив, що «на Україні багато вивісок та оголошень на українській мові. А чим вона відрізняється від російської? Тільки спотворенням останньої. Тож навіщо це робити?» Ще більше «нерозуміння» висловив Косигін: «Незрозуміло, чому на Україні в школах повинні вивчати українську мову?» Для багатьох «знавців» подібного штибу це «незрозуміло» ще й сьогодні — і не лише в Москві.

Що ж, можливо, на думку «високоосвічених» партійних бонз — дійсно, «тільки». Але дослідження мовознавців, навпаки, свідчать про те, що ці дві мови завжди — ще від найдавнішого періоду свого самостійного розвитку — «виступали як дві найбільш віддалені», ба більше —