Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

та рабська покора виконавців. Навіть натяку немає, навіщо все те робилося та ще й на українській землі. А тлумачення, що все те пов’язане з українським народом та українською історією, годі й чекати. Позитив лише в тому, що українські історики почали звертатися до незаперечних європейських джерел. Подякуємо й на цьому.

Певно, дослідник користувався не тільки спогадами Гілльбера де Ланноа, коли стверджував, що місто було побудоване «напроти Білгорода протягом двох місяців». Бо лицар говорив дещо інше: «…сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд; правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц…» [8, с. 40].

Та науковець має рацію в тому, що «правитель Подолії Гедігольд», він же — Василь Красний Острозький (Галицький), побудував і місто «напроти Білгорода». Цьому є цікаве свідчення в європейських документах. Послухаємо:

«За угодою від 15 квітня 1412 р. між Владиславом II Ягайлом (польським королем. — В.Б.) та Сигізмундом Люксембурзьким (угорським королем. — В.Б.), місто Білгород (та багато інших. — В.Б.) відходило до польського короля та Польського королівства..» [45, с. 131–132].

Мова йшла про придністровські та причорноморські землі й міста. Але, зрозуміло, в тому документі не згадуються і не могли бути згадані міста-фортеці, побудовані руським князем Василем Красним (Гедігольдом. — В.Б.) у 1421 році та пізніше, які 1432-го поіменував і зарахував до своїх земель та володінь Великий Литовсько-Руський князь Свидригайло.

Послухаємо професора О.В. Русіну:

«Латиномовний «список міст Свидригайла» є одним з основних джерел для історичної географії України (і не тільки. — В.Б.) першої третини XV ст. «Список» містить перелік «замків та земель», які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у «Списку» пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень.

У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. РФ), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Соколець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (стоїть у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки на лівому березі Дністра), Караул,.. Качибеїв (був на місці сучасної Одеси),.. Дашів (сучасний Очаків)…» [44, с. 286–287].

Саме Чорний Град, або, за старими польськими картами, — Чорногрод, стояв «напроти Білгорода», десь на місці сучасного Овідіополя.

В часи Катерини II все, що несло пам’ять про незалежне українське буття, винищувалося вщент, перейменовувалося, викорінювалося. Тому й була знищена фортеця «Чорний Град», збудована руським князем — «володарем Поділля» — Василем Красним із роду славетного Данила Галицького. А замість Чорного Города Катерина II зі своїм фаворитом Григорієм Потьомкіним вигадали міфічний Овідіополь, на честь давньоримського поета Овідія, який ніколи в ньому не був.

Та ще цікавіша історія трапилася з фортецею та містом Качибеїв, сучасною славною Одесою, яке теж заснував український князь — «володар Поділля» Василь Красний Острозький (Галицький).

Послухаємо, що нам повідомляє про давній Качибеїв знаменита радянська серія — «Історія міст і сіл. Одеська область»:

«На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів… На території міста знайдено римські монети (II століття н.е.). У III–V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської культури. У кінці XIV — на початку XV століття… владу над Північно-Західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Кочибеї (Кацюбіїв, Качикленов, Гаджибей)… На терені Качибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття» [108, с. 85–86].

Про що ж повідомляє цей витяг?

Українці (гелени, скіфи, гуни, уличі, русичі) жили у причорноморських степах із давніх-давен. Тільки імена їхніх племен та держав мінялися з часом. Бо мінялися їхні держави-сусіди. Згадка ж про черняхівську культуру на теренах сучасної Одеси свідчить про те, що в III–V століттях нашої ери на тій землі проживали слов’янські племена. Послухаємо професора В.П. Петрова:

«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В.В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), черняхівська (ІІ–V ст. н.е), післячерняхівська (V–VІІІ ст. н.е.), Київська Русь» [137, т. 3, с. 1290].

Слухаємо професора далі:

«Культура черняхівського типу не становить винятку для якої-небудь одної місцевості України. Вона такою ж мірою властива для Середнього Наддніпров’я, як і для нижнього Дніпра, для Правобережжя, як і для Лівобережжя… Адже, як сказано, на окремі точки з культурою черняхівського типу ми натрапляємо на відстані, що не перевищує 3–5 км» [137, т. 2, с. 1041].

І, зрештою, матеріал підсумовує професор Іван Іванович Заєць:

«На території України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більш як десять таких етнокультурних утворень.

Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино-Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов’ян…» [27, с. 183].

Як бачимо, справді, у III–V століттях на теренах сучасного міста Одеси мешкали предки українців — слов’яни, носії черняхівської культури. Хоча, як стверджують історики, у ІV–V століттях на тих землях існувала потужна Гунська держава, яка, по суті, зруйнувала Давній Рим.

Здавалось, одне виключає інше. Гунів ніколи не поєднували зі слов’янами. А досліджувати це питання Москва категорично забороняла. Так нищилась наша історична тяглість на українській землі.

Уже в незалежній Україні це питання дослідив і розв’язав Великий Українець із Харкова професор Анатолій Миколайович Кіндратенко. Звернімося до його праці «Європейські