Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Не будемо черговий раз досліджувати це питання. У першій книзі вже пояснювалося, що першим Кам’янцем, де згаданий лицар мав зустріч із князем Вітовтом та обідав у «руського князя та княгині, де були руські князі та лицарі», був сучасний Кам’янець на річці Лісна Брестської області, про заснування якого згадує Літопис Руський у 1288 році. Звичайно, польські хроністи та історики, будучи освіченими людьми, володіли такими простими істинами. Що очевидно. Але, одночасно, вони бачили: лицар Гілльбер де Ланноа чітко вказав, що зі Львова до Кам’янця він «проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду». Тобто Берестейщина, як і Волинь, які вони пізніше окупували та намагалися привласнити, за свідченням незалежного європейця, 1421 року належали до корінних земель Русі. Ось чому польські, а пізніше російські історики плутали із визначенням ставки князя Вітовта та Великого Руського князя Федора Острозького (Галицького). Не забуваймо, Великий руський князь і княгиня, в присутності багатьох інших руських князів та княгинь, теж дали обід Бургундському лицарю у своєму палаці.

Ось переклад одеського історика Ф.К. Бруна, вперше опублікований 1853 року:

«Князь и княгиня Русские, из его свиты (Вітовта. — В.Б.), дали мне также прекрасный обед…» [7, с. 437].

За етикетом давніх правлячих родів Європи, обіди іноземним послам могли влаштовувати тільки володарі держав та їх піддані васали — колишні правлячі родини незалежних народів (держав). Усе!

Такою родиною руських князів у Великому Литовсько-Руському князівстві був рід князів Острозьких (Галицьких). А главою роду 1421 року був князь Федір. Тобто — 1421 року бенкет (обід) послу двох королів, про який іде мова в Гілльбера де Ланноа, влаштував руський князь Федір Данилович Острозький (Галицький).

Зазначимо: серед руських князів (лицарів) Гілльбер де Ланноа особливо виділив Гедігольда. Послухаємо:

«Я также получил от его (руського князя. — В.Б.) рыцарей другие дары, как то: наголовники и рукавицы, подбитыя куницами и Татарские ножи, особенно от Гедигольда, начальника Плюйского, в Подолии…» [7, с. 437].

За нашими дослідженнями, Гілльбер де Ланноа називав Гедігольдом сина князя Федора — Василя Красного. А оскільки Бургундський лицар у своїх спогадах ніде не пояснював, хто такий Гедігольд, чи польські та російські історики свідомо приховали ті пояснення від нас, маємо право вважати, що та людина була відома тогочасній європейській еліті.

За нашими підрахунками, Василеві Красному в 1421 році могло бути 29–30 літ. Тому є всі підстави думати, що він до призначення на посаду «Генерального старости Подільської землі» 1411 року перебував у Європі. Скоріше — на навчанні в Карловому (Празькому) університеті. Де, напевно, навчався і його старший брат Федір (Федорович), який пізніше воював на боці гуситів і залишився в Чехії.

До речі, про зв’язок гуситів із українськими князями Русі є згадка й у Гілльбера де Ланноа.

Дуже цікаві подальші свідчення цього Бургундського лицаря. Слухаємо:

«Из Каменца я возвратился в Лемберг, до которого пятьдесят миль… Из Лемберга же, через горную Россию (отакі переклади тексту!!! — В.Б.), отправился я в Подолию, в другой Каменец, который имеет чудесное местоположение и принадлежит сказанному герцогу: там я застал рыцаря… Гедигольда, который меня много угощал, милостиво одарил, давал свои припасы и хорошие обеды» [7, с. 438].

Звернімо увагу: за Гілльбером де Ланноа, князь Гедігольд дарував йому на бенкеті у «руського князя» найкращі дарунки, хоча за давнім етикетом такого не мав права робити жоден із підлеглих того «руського князя». Але таке міг собі дозволити син «руського князя». Отож, така, здавалося б, дрібна деталь чітко пояснює, ким був лицар Гедігольд.

І наостанок: поки посол двох королів добирався із Кам’янця на річці Лісна до Кам’янця на річці Смотрич, син «руського князя» Гедігольд уже був там.

Та найцікавіше ми бачимо далі.

«Я прибыл в укреплённый портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне. Во время моего пребывания сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд, правитель Подолии, с целью основать здесь… совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, не имеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель (Гедігольд. — В Б ) привёл с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

За свідченнями посла англійського та французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, 1421 року один із руських (українських. — В.Б.) князів побудував на побережжі Чорного моря «совершенно новый замок», якого звели «менее чем в месяц».

Звичайно, посол не міг сидіти цілий місяць та спостерігати, як будується фортеця на березі Дністровського лиману — «Большого моря». Певно, рухаючись із Білгорода в Крим, до Кафи, сучасної Феодосії, обминаючи Дністровський лиман з півночі, лицарю Гілльберу де Ланноа довелося ще раз зустрітися з руським князем Гедігольдом та дізнатися про побудову «совершенно нового замка… менее чем в месяц». Саме тому, що той «замок» 1421 року зводили руські (українські) люди. Та ще й під керівництвом «володаря Поділля» — «руського князя», котрого польські та російські історики подавали під іноземним іменем Гедігольд.

Сучасний український історик Борис Черкас свідчення лицаря Гілльбера де Ланноа подає в дещо іншому тлумаченні. Послухаємо:

«1421 року за наказом Вітовта подільський староста Гедигольд привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів з будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю» [83, с. 133].

Не будемо пояснювати, чому подібні твердження українських істориків слід зараховувати до дещо видозміненого московського тлумачення історичних подій. Немає жодного натяку на руських (українських) князів і людей. Є тільки наказ повелителя