Читати книгу - "Карусь і ми"

— Але де там, хто б то простував! Тут треба всього нового.

Їду шукати Еда.

Бльоків два… бльок назад, бльок направо, два наліво… Об’їжджу правою стороною, як годиться — немає. З’їжджу наліво й об’їжджу лівий бльок і гляньте: де не сподівалась, там і є «Ед’с бампшап». В’їзд з рухливої Конант, другий із бічної.

— Чого? — питає гладкий міцний старший робітник. Питає по-польськи. Мабуть, по мені чи по Карусеві пізнати, що ми «з Старого Краю».

— Та, прошу, погляньте!

Розмова вже ведеться польською мовою.

— Ну, то що?

— Та прошу направити. І скільки то коштувало б?

Ед кидає оком і заявляє:

— Поперше не маю частин, подруге, не маю часу. Маю роботи на тисячу долярів.

Я прошу, і Ед вирішує:

— Приїдьте в понеділок! Подумаю — як матиму час, направлю. Дев’ятдесят долярів.

— Ой! Таж то можна випростувати той кусок відірваної бляхи!

— А вам хто це казав? Їдьте до нього, хай простує! І болотника треба нового.

Ми поїхали додому. Карусеве вухо звисало, і вигляд у нього був винуватий та сумний.

— Не журись, Карусю! — я потішала його. — В телефонній книжці вишукаю адреси ще інших майстерень, і так довго їздитимемо, доки нас не направлять. І не за такі гроші.

Отже, знов їдемо. На сидженні біля мене картонка з адресами.

Найближчий пан заявляє знову, що треба нових частин, і каже приїхати за тиждень. Сімдесят п’ять долярів.

На серці в мене полегшало. Не всюди ж здирають такі гроші, як он там! Правда, це стара частина міста, призначена на розібрання. Майстерні малі, паркувати немає де.

Їдемо й шукаємо, об’їздимо бльоки і бльоки, нарешті знаходимо майстерню, якої й не шукали. Так випадково, серед чорних старих домів на малій, але рухливій вулиці, що трохи далі кінчиться сліпо. На жовтій таблиці напис: «Майстерня для направи авт». Тому що немає де паркувати, стаю впоперек хідника, Карусь пхає носа у ворота і, щоб він не втік, кладу не лиш на P., але й на ручну гальму. Мусить бути безпечно!

Чорний міцний пан показує в усміху ряд чудових білих зубів.

— Направити можна, треба тільки дати нову частину болотника, решту випростую. Сорок п’ять долярів.

Дивиться великими сяючими очима й обдумує, коли. І знову: в понеділок. Люди кажуть, що понеділок — тяжкий день, а тут, бач, що не майстер, то хоче працювати в понеділок. Все ж виторговуємо час на завтра. Мусітиме робити вночі — заявляє. Але мені байдуже, хай робить, коли хоче, щоб лиш направив! І, гляньте, яка різниця: та це ж менше як половина ціни!

Виїхати з нашого місця не збираюсь: спереду і ззаду запарковано, вулиця вузька, бігають по ній авта, вантажники, автобуси. Прошу майстра, щоб виїхав, йому це легко. Ба, не штука, це його спеціальність.

Ще раз вертаємось додому. Тільки ж уже з полегшею.

— Але, ти бачив, Карусю, оцю майстерню, її людей та місце? Хотіла б тебе спитати, як тобі подобається? В майстерні два вози, і ніяк повернутися. Працюють два чорні чоловіки, і мова їх така, що її ми не розуміємо. Накидано там і закидано різними відламками й дрантям. А біля других воріт — тих, що ведуть на провулок, купа всякого мотлоху, що дуже нагадує кишки якоїсь великої тварини. Бруднобілі помотані кишки, брудно-жовтий жир, щось чорне й смердюче витікає з-під тої купи. Так наче б там зарізали такого великого живого воза й випустили з нього тельбухи.

Починаю жалкувати, що вирішила туди відвезти свого приятеля. Алеж, хіба, не з’їдять його! Казав, що болотник дасть новий, тобто його частину. І то добро! Наш старий, подряпаний. А бляху вони вміють так гарно випростовувати і зварювати, що й не пізнати. Та й їхатимемо.

Карусеві байдуже. Він переступає з колеса на колесо, чи теж їде всіма чотирма нараз і навіть не розглядається на боки. Якби навіть зачепив кого, йому байдуже. Від того, щоб турбуватись, є його господиня.

Їдемо вулицями міста, що вросло в Дітройт. Колись на окраїнах метрополії постала оселя — купка дімків. Усі ті самі — сірі, з двома поверхами, двома ґанками. Звичайно задній ґанок мав стрімкі сходи й вибігав нагору. Люди, що жили нагорі, мали вхід ззаду, отими стрімкими бурими сходами з поруччям. Вікна малі, на них вицвілі заслони. Стіни дому оббиті зверху дощечками, в роді ґонтів. Може колись біля таких дімків були гарні городці, і їх добре доглядали. Нині на них сміття, гори відпадків, усякий мотлох.

З рослин залишились тільки стрілчасті слизи. Вони ростуть і в Україні біля хат і по смітниках, під парканами і при дорогах. Широкі, круглі листки покриті сірими волосинками. Уздовж била дзвінки квітів — білі, рожеві, червоні. Часто малюють їх,