Читати книгу - "П’ятий номер"

– Ти й не здивувалася, що я приїхав, – сказав Микола Гані.

– Мені вже Абанина сказала, – відрекла спокійно Ганя. – Щось довго там із ними сидів!

– Варка про Сашка розказувала.

– Бідний Сашко! – зітхнула Ганя. – Зготувати тобі щось поїсти?

– Я вмитися хочу, – сказав він, обдивляючись, наче бачив уперше, кімнату.

– Умивальник я в коридор винесла.

– Весь потом зійшов, – Микола почав розстібати гудзики на сорочці. – Злий мені над мискою…

Ганя стала коліньми на витертий килимок і з брязкотінням витягла велику алюмінієву миску.

– Задовго ти цього разу не являвся, – сказала вона, вносячи в кімнату відро.

– Загвоздка з роботою вийшла, – сказав він, скидаючи й майку. – Там у мене на районі запарка була. Спершу одна роботу покинула, бо дитину мала родить, а тоді й друга. Я два роки у відпустці не був.

Він схилився над мискою і наставив човником руки.

– А тут у нас таке творилося, – сказала крізь сльози Ганя, зливаючи йому із кварти.

– Все порозказуєш, – Микола кинув у лице пригоршню води. – Я хочу трохи в тебе пожити…

– Що це ти згадав?

– Заскучив за тобою…

Вона почервоніла, але не сказала нічого. Лила йому на карк, і він задоволено розтирав тіло.

– Не люблю, коли тіло пітне, – сказав, витираючись.

– На річку треба було б сходить.

– Це ввечері, – всміхнувся він. – Люблю, знаєш, вечорами купатися.

Він сів до столу так, як сидів був оце Андрій: бачив шматок вулиці і будинок навпроти. В будинку навпроти було відчинене вікно, і в ньому сиділа руда, як вогонь, Розумиха. За її спиною світліло обличчя дочки, також рудої, як вогонь, і ці два руді обличчя, облямовані копицями червоного волосся, незвідь-чого всміхалися.

– В мене тут лишивсь учорашній суп, – несміливо сказала Ганя.

– Давай учорашній. Андрій не приїздив?

– Та все на тих Донбасах. Тут у нас таке коїлося. Але почекай, розігрію тобі супу.

Сидів і прислухався до тиші в хаті. В коридорі Ганя накачувала примуса, а тут було все надто застигле й надто спокійне. Ковзав поглядом по рядах фотокарток, серед них дві були з його зображенням: на одній він стояв біля молодесенької Гані і був сам неправдоподібно молодий, а на другій стояв у родинному колі: Ганя, Варка з малим дитям, Сашко в шинелі із засунутими в кишені руками, їхній брат з братовою, Андрій у матросці і в штанях із однією шлейкою, а посередині спокійна баба Олександра.

– Я тобі збиралася пряників вислати, – сказала Ганя, входячи. – Уже й купила кілограм.

– Не забула? – сказав він зовсім лагідно, придивляючись пильніше до двох рудих фізіономій навпроти. Розумиха поставила до нього гострий, як листок кропиви, профіль, щось, певне, говорила до дочки. Дочка схилилася ближче до матері і аж рота з цікавості розтулила.

– Варка зовсім постаріла, – сказав він, занурюючи ложку у страву.

– Постарієш тут з таким життям, – зітхнула Ганя.

– То що тут у вас приключилося? – він ковтав суп, низько зігнувшись над мискою. – Ти мені, здається, нічого такого й не писала.

– Не хотіла розстроювать, – Ганя сіла на ослінець, і її огрядні тілеса сховали його. Зирнув на неї – і мимовільна спазма перебігла по обличчі.

– А оце таки хотіла й написати, – сказала вона. – Сили моєї вже нема…

Звів до неї великі, ясно-зелені очі й чекав.

– Став до мене Піддубний приставать, – сказала вона вже зовсім сердито. – За відром води не можу вийти.

Його повіки ледь-ледь затремтіли, але обличчя було спокійне. Носив помірно ложку з миски й до рота, і начебто тільки це його й цікавило. Ганя ж розповідала. Сонячний зайчик стрибав у неї на коліні – Микола давно вже доїв суп і сидів супроти жінки, поклавши щоку на підставлену долоню. Було на ту хвилю в ньому щось жіноче, затишне й добродушне, очі світили рівним вогнем, а Ганя відчула раптом, що ось він, цей момент, коли вона зможе вилити все, що накипіло їй на серці. Відчула від того велику полегкість, забула навіть, що він із дороги і, може, втомився; настала та пора, коли все, накопичене в серці, викладала, не притаюючись, язик її говорив і говорив – скидала із пліч свій тягар і виливала всі назбирані за цей час сльози. Тож