Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чудово. А ще оце, — показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.
— Хто найбагатший у Місті?
— Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.
— Навіщо Вітчимові ці речі?
— Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.
Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.
Аби лишень біль та муки.
— Надзвичайний світ.
Або юрба загнаних до його трону примар.
Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.
— Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. — А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. — То хто ж?
— Я!
— Я!
— І я!
— Чудово. — Легкий доторк руки — і примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.
На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.
— Решту — знищить.
— Ти що? — спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.
— Хоч би що відбувалося, — сказала я. — Хоч би що скоїлося… — повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета: — Хоч би що відбулося…
Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.
Бах!
— Хто сказав «тисячу років»?
Бах!
— Хто сказав «Йдіть по неї»?
Бах!
По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.
Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.
І знову трон у центрі світу.
— Хто хоче слугувати мені.
Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.
— Здрастуй, моя люба.
— Здрастуй.
Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.
Їхній примарний сад — прозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.
— Дякую.
— Ти дуже стомився, — вважаючи його старість за втому.
— Пусте, — з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.
— Поцілуй мене.
Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.
Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.
— Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!
— А на одній напишіть «Крихітка», — попросив Вітчим.
— Ваше бажання — для нас закон, о…
— Лови! — кулю з карбованим на ній «Крихітка».
Грох!
Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стін — дерев’яні віконниці.
Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?
Грох!
Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.
Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.
— Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, — вороги.
Гробарі.
Збирачі черепів…
Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.
— Кожний третій череп для вас, о Володарю!
— Хто зібрав найбільше черепів?
Жовті кістки серед багатьох куп каміння.
— Незлецько-незлецько, — скаже Вітчим, завваживши їх. — А це вже й зовсім добре, — про малесенький череп, м’який, ніби пергамент. — А тепер подивіться, — і він виймає з-під одягу ще замащений кров’ю череп. — Хто має такий?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга», після закриття браузера.