Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

У тому ж тексті читаю і такий пасаж: “пан М. нехтував… важливою деталлю”. Нехтувати чим стало нормою в київському койне, але не в українській мові. Пише С. Скляренко: “Воїни бачили… сміливу людину, яка нехтувала смерть”. Нехтувати що – це наша норма. Я розумію, що вихованому на койне поколінню не легко позбутися його неукраїнських рис, зокрема повідомляти кого замість засвоєному в койне кому, або навчати чого замість чому, або легковажити що замість чим. Але той, хто бачить соломинку в очах інших, має знати свою мову на всі сто. Якщо цього не буде, ми ніколи не розірвемо кайданів, якими нас прикуто до землі імперії.

Читаю ще одного автора. Ідеться про військові справи. Усе нібито добре з мовою. Аж на тобі!: “Ця нація вміє наносити… удари…”. Академіки з ласки КҐБ доклали аж он яких зусиль для торжества мовного імперіялізму, практикованого в СССР. Зокрема старалися викорінити наші самобутні звороти. Де тільки могли, пропихали форми наносити удар, наносити поразку тощо. Але той, хто не мириться з імперіялізмом взагалі, не може миритися і з мовним імперіялізмом і має дбати про чистоту своєї мови. Читаємо у О. Довженка: “Він [Б. Хмельницький]… завдав йому [польському війську] нищівної поразки…”. Прислухаймося до мови старшого покоління літераторів, коли хочемо тримати високо марку українського слова.

Найпильніше про чистоту мови треба дбати письменникам-претендентам на міжнародні премії. Дістати міжнародню премію, очевидно, зможе той, чиї твори перекладено на інші мови. Отже, треба заохочувати переклади. А як їх заохотити, коли для перекладу творів українських письменників треба знати аж дві – російську та українську – (часом ще й польську) мови? Тому охочих перекладати з української не так багато. Перекладають здебільшого на польську, чеську, болгарську мови. Тут у разі чого знають і російську мову, і дадуть раду засміченому русизмами стилю деяких письменників. А до такого стилю вдаються часом і добре мовно підкуті літератори, відомі стилісти української мови. Тому прикро буває знаходити невиправдані запозичення у авторській мові досить кваліфікованих майстрів. Наприклад, подибувати такі слова, як ущелля (ущелина), оболванювати (обаранювати), ошалілий (очманілий). Це ж найпростіші слова, добре відомі та й перекладені у низці словників. Як пояснити їхню появу в непересічних авторів? Очевидно, певною зарозумілістю і небажанням вдаватися до редакторів. Редактори ж – ясна річ відповідного рівня – потрібні найгеніяльнішим геніям, бо в океані мови можуть зазнати аварії усі без винятку. Правда, рекомендації редакторів не мають бути остаточні і безапеляційні. З рекомендаціями редактора автор має ознайомитися і щось схвалити, а щось відкинути. Це найкращий варіянт співпраці автора й редактора.

Я міг би наводити десятки, коли не сотні, прикладів безграмотности – інакше не скажеш – наших і молодих і немолодих рабів пера. Але це навряд чи покращить ситуацію на мовному фронті. Для покращання ситуації треба, щоб кожен, хто береться за перо, усвідомив, що нашу мову до кінця не вироблено, їй прищеплено низку невластивих їй рис, і отже до рекомендацій академічних норм і словників треба підходити критично, обирати словники, найменше зачеплені хворобою двомовности, аналізувати мовні факти самостійно, прискіпливо і без огляду на широкий вжиток обдумувати кожне слово. Часом поширення мають не найкращі зразки. Вимагати від наукових установ, редакцій газет і телебачення влаштувати конференції, симпозіюми та диспути, присвячені мовним питанням. Твердо усвідомити: на фронті мови нас оступачили і обікрали мовні імперіялісти.

Як бачимо з усього прочитаного – становище на фронті українського літературного слова не таке безхмарне, як у інших слов’янських культурах. Однак – це не є підставою для розпачу. Ми знаємо з практики всесвітньої історії, в тому числі й нашої, що нема невзятих фортець, що з найскладніших і найнесприятливіших ситуацій є вихід. Тому, вдаривши лихом об землю, берімось до праці.

Гуртуймось у товариствах, які не на словах, а на ділі розробляють конкретні заходи з подолання мовної кризи в Україні. Заходів цих я не буду перелічувати, але один з них наведу. Знання правильної мови молодому поколінню прищеплює школа. Отже патріотичне українство має стежити на громадських засадах за викладанням української мови у школах. Це пряма повинність товариства “Просвіта”. Воно має взяти шефство над викладанням української мови в школах усіх рівнів: відвідувати години мови у школах, вказувати на недоліки й заохочувати позитиви. Це один із заходів, без якого діяльність “Просвіти” буде яловим пошуком за преміями.

На індивідуальному рівні кожен україномовний громадянин має дуже прискіпливо ставитися до своєї мови і не заспокоюватися на тих знаннях, які здобуто в школі, а систематично удосконалювати їх: цікавитися літературою, присвяченою мові, і ставши членом товариства “Просвіта” дбати, щоб до керівництва цього товариства добирано людей, не хворих на манію геніяльности, а щирих, завзятих і непримиренних оборонців української мови в усіх сферах її функціонування.

Знаючи потенції нашого народу, не маю сумніву, що й цей залишений нам від колоніяльного минулого горіх ми таки розлущимо і заговоримо щирою, незамуленою українською мовою. І тоді слова нашого Пророка і мученика за нас узгодяться з дійсністю:

Діл – це