Читати книгу - "Тунель"

Тільки де-не-де стояли з гвинтівками в руках полісмени.

ЧАСТИНА П'ЯТА

1

За ці кілька тижнів «Едісон-Біо» збило ціле багатство. Товариство показувало навіть фільм про катастрофу в самому тунелі (!), людей, що бігли в штольнях, рятуючись від смерті, збори, виступ Мака, все-все.

Газетам теж просто з неба падали небачені гроші, а їхні видавці наїдали собі черева. Катастрофа, рятувальні роботи, величезні мітинги, страйк — усе це були гарматні постріли, що наганяли страх на гігантську армію читачів у всьому світі, які прагли жахів і сенсацій. Люди просто вихоплювали газети одне в одного з рук.

Робітнича преса п'яти континентів змальовувала Мака Аллана таким собі привидом епохи, забризканим кров'ю; у руках він тримав броньовані сейфи з грішми, а рот у нього був напханий людськими головами. Щодня ротаційні машини в усіх країнах розмелювали його на порох. Газети нещадно таврували Тунельний синдикат, називаючи його найбезсоромнішим рабовласником усіх часів, страшним капіталістичним тираном.

Звільнені робітники поводилися загрозливо. Проте й Аллан тримав їх у страху. На всіх бараках, на перехрестях і на стовпах з'явилися оголошення: «Тунельники! Синдикат просто так не віддасть жодного гвинтика, він захищатиметься! Попереджуємо: в усіх синдикатських будівлях стоять кулемети! Майте на увазі: ми не жартуємо!»

Звідки раптом у цього Мака кулемети? Виявилося, що їх таємно поставили ще кілька років тому — про всяк випадок! Цього чоловіка голими руками не візьмеш!

Рівно через сорок вісім годин після звільнення тунельників у робітничих селищах уже не було ні світла, ні води.

Не залишалося нічого іншого, як піти — якщо ти не хотів розпочати битву з синдикатом.

Але відступити піймавши облизня тунельники не бажали! Їм хотілося показати світові, що вони є, хотілося ще раз, перше ніж піти, нагадати про себе.

Наступного дня п'ятдесят тисяч робітників — ціла армія! — вирушили на Нью-Йорк. Вони сіли у п'ятдесят поїздів і о дванадцятій годині прибули в Хобокен. Поліція не могла заборонити цим масам вступати до Нью-Йорка: кожен, хто бажав побувати в Нью-Йорку, мав на це право. Але телефони в поліцейських дільницях дзвонили без угаву — пересування цієї армії було під постійним контролем.

У тунелі під Гудзоном на дві години майже припинився транспортний рух. Робітники тяглися тут безкінечною вервечкою, і тунель гримів від їхніх кроків та співу.

Випірнувши з тунелю, армія вишикувалася для демонстрації і повернула на Крістофер-стріт. Попереду, сповнюючи вулиці довкола пекельним гуркотом, крокував духовий оркестр. За ним ішли прапороносці, вони несли стяг із червоним написом: «Тунельники». Потім пливли ряди червоних знамен Міжнародної робітничої ліги. Далі над головами демонстрантів маяли сотні національних прапорів з усього світу: попереду — смугасто-зоряний Сполучених Штатів, потім прапори Канади, Мексіки, Аргентіни, Бразілії, Чілі, Уругваю, Венесуели, Гаїті, Франції, Німеччини, Італії, Данії, Швеції, Норвегії, Росії, Іспанії, Португалії, Туреччини, Персії, Голландії, Китаю, Японії, Австралії, Нової Зеландії.

За строкатим лісом прапорів виступали негри. Частина з них вдавали з себе страшенно розгніваних — вони люто поводили очима й безтямно щось викрикували, а решта їх залишалися добрими чорношкірими хлопцями — ці шкірили свої білі зуби до зустрічних ladies [74] і робили їм недвозначні любовні пропозиції. Посеред цього гурту плив плакат із величезним написом: «Hell men!» [75] Далі група тунельників несла шибеницю. На ній погойдувалася лялька: Аллан!

Його не важко було впізнати по вогняно-червоній перуці на круглій, зробленій із старого мішка голові та білих, намальованих фарбою зубах. З попони тунельники пошили велике пальто, що нагадувало відоме всім рудувате демісезонне пальто Мака. Перед повішеним Алланом несли великий плакат, на якому стояло:

«МАК АЛЛАН, УБИВЦЯ 5 000 ЧОЛОВІК».

Над морем непокритих голів, кепок, картузів та пом'ятих котелків, що котилося по Крістофер-стріт та Вашінгтон-стріт у бік Бродвею, пливла ціла вервечка таких опудал.

А за Алланом погойдувався на мотузку Ллойд. Голову йому пофарбували в горіховий колір, а очі й зуби розмалювали взагалі жахливо. Перед цією індійською мумією несли плакат:

«ЛЛОЙД. КРАДЕ МІЛЬЯРДИ. ЖЕРЕ ЛЮДСЬКЕ М'ЯСО».

Потім — опудало Хоббі у світлій солом'яній перуці: таке худе, таке жалюгідне, що воно розвівалося на вітрі, немов прапор. А на плакаті було написано:

«ХОББІ. ЛЕДВЕ ВТІК ВІД ЧОРТА. ПОВІШЕНИЙ».

Далі несли С. Вулфа! Голова його була увінчана червоною фескою. С. Вулф мав товсті червоні губи й червоні очі завбільшки як кулак. А на шиї в нього теліпалася низка дитячих ляльок.

«С. ВУЛФ ІЗ СВОЇМ ГАРЕМОМ! ЄВРЕЙ І ЧЕМПІОН СЕРЕД ШАХРАЇВ!»

Ще далі — відомі фінансові тузи й головні інженери різних станцій. З-поміж них особливо привертав увагу «Товстий Мюллер» з Азорських островів. Він був круглий, як надута гумова куля, а замість голови на плечах у нього сидів старий котелок.

«ЛАСИЙ ШМАТОК ДЛЯ ПЕКЛА!»

У лавах демонстрантів крокували десятки оркестрів; усі вони грали одночасно й сповнювали ущелини Бродвею таким тріском та брязкотом, наче на асфальт падали й розбивалися відразу тисячі шибок. Гурти робітників горлали, свистіли, сміялися, і роти в усіх були спотворені від намагання здійняти якомога більший галас. Одні загони співали «Інтернаціонал», другі — «Марсельєзу», треті — впереміш усе, що спадало на думку. Проте основою цього жахливого гармидеру було гупання й тупіт ніг, глухий такт важких чобіт, що годинами повторював те саме слово: «Тунель... тунель... тунель...»

Здавалося, сам тунель прийшов до Нью-Йорка, щоб улаштувати демонстрацію.

В усій процесії особливо вирізнялася одна група. Поперед неї несли прапори всіх націй і здоровенний плакат:

«МАКОВІ КАЛІКИ».

То був гурт чоловіків, що втратили хто руку, хто ногу; ішли там на дерев'янках, а декотрі навіть пересувалися на двох милицях, розгойдуючись, мов дзвін. За ними дибали чоловіки з жовтими, нездоровими обличчями. Ці страждали на «кесонову хворобу».

Тунельники крокували шеренгами — по десятеро в кожній, і процесія розтяглася більш як на п'ять кілометрів. Її хвіст ще тільки виповзав із тунелю під Гудзоном, а голова вже досягла Уолл-стріта. Дотримуючись цілковитого порядку, армія робітників сунула Бродвеєм, і вулиці, якими вона проходила, ці гладенькі, відшліфовані автомобільними шинами вулиці, ще й на другий день були поколупані цвяхами від чобіт. Увесь транспорт стояв. Безкінечні ряди трамваїв, екіпажів, автомобілів чекали кінця процесії. З усіх вікон та вітрин визирали цікаві. Кожному кортіло подивитися на тунельних робітників — на їхні жовті, як у гірників, обличчя, витруджені руки, згорблені спини, ноги у важких чоботях. Вони принесли сюди з тунелю моторошну атмосферу. Всі вони побували там, у темних штольнях, де смерть спостигла їхніх товаришів. Над їхніми лавами лунав брязкіт ланцюгів, віяло запахом в'язнів і знедолених.

Прицілювались