Читати книгу - "Незнайко в Сонячному місті"

— Бракувало, щоб я ще по паличку в клітку лазила! — надувши ображено губки, відповіла Кнопочка.

— Ну, коли не ти, то Пістрявенький міг полізти.

— Ні, я теж не хочу в клітку, — відповів Пістрявенький. — Та й навіщо нам паличка? Тут і без чарівної палички є все, чого забажаєш. Їсти хочеш — будь ласка. В кіно чи театр — будь ласка. На автомобілі кататися — катайся хоч цілий день, поки голова не запаморочиться. Навіть, стрибати й літати на автомобілі можна без ніякого чародійства.

— Ех ти, дурню! — роздратовано відповів Незнайко. — Та хіба чарівна паличка потрібна нам, щоб на автомобілі кататись? Нам треба Листочка виручити з біди і од вітрогонів місто визволити. Невже всі повинні через цих вітрогонів страждати?

— А, ну тоді це так, — згодився Пістрявенький.

— Тепер у нас буде такий план, — сказав Незнайко. — Зачекаємо, коли стемніє, а тоді поліземо через паркан. У темряві можна буде залізти в клітку, ніхто й не побачить.

— Ну, з мене досить! — сказала Кнопочка. — Я їду в готель.

— Отже, відступаєш перед труднощами? — запитав Незнайко.

— Так, відступаю. Я не можу на паркани лазити, — рішуче відповіла Кнопочка.

— Виходить, по-твоєму, Листочок може залишатись ослом, а я нічого не повинен робити?

— Я відчуваю, що ти тут ще наробиш такого, що й не розсьорбаєш. Було б краще, якби ти зовсім нічого не робив.

З цими словами Кнопочка повернулась і пішла до автобусної зупинки.

— Нехай вона йде, Пістрявенький, а ти залишайся, — сказав Незнайко. — Ти мені можеш знадобитися. Тут паркан дуже високий, ти мене підсаджуватимеш! Ходімо далі — може, там легше перелізти.

Вони пішли уздовж паркана й, дійшовши до рогу, звернули в провулок. Тут справді паркан був трохи нижчий.

— Зачекаємо, поки стемніє, — сказав Незнайко.

Вони зупинились під парканом і стали ждати. Небо поступово стемніло. На ньому засвітилися зорі. Над дахами будинків піднявся оранжевий, як великий апельсин, місяць.

— Тепер пора, — сказав, озираючись навсібіч, Незнайко. — Підсаджуй мене!

Пістрявенький став підштовхувати його знизу. Незнайко видерся на паркан і всівся на ньому верхи.

— Тепер ти лізь, — прошепотів він, подаючи Пістрявенькому руку.

— Може, я краще зачекаю тебе тут? — сказав Пістрявенький.

— Ні, ти мені там пригодишся. Вартуватимеш біля клітки, щоб не підійшов сторож.

Пістрявенький видерся за допомогою Незнайка на паркан, після чого вони обидва зіскочили з другого боку й упали прямо в рів.

— Слухай, я в якусь яму скотився! — запхикав Пістрявенький.

— Тс-с! — засичав на нього Незнайко. — Сиди тихо!

Якийсь час вони сиділи, затамувавши віддих, і напружено прислухалися.

Навкруги було тихо.

— Нічого, — сказав Незнайко. — Здається, ніхто не чув. Ходімо потихеньку.

Вони вилізли з канави й рушили вперед серед заростей трави й квітів. Незнайко ступав нечутно, мов кішка, а в Пістрявенького весь час під ногами щось тріщало.

— Тихше ти! — шипів Незнайко.

Несподівано почулося гучне ревище. Пістрявенький зупинився й аж присів од страху.

— Що це? — пробелькотів він.

Ревище зробилося ще гучнішим. Від переляку в Пістрявенького заворушилося на голові волосся, а по спині забігали мурашки.

— Це, напевно, лев, — догадався Незнайко.

Ревище повторилося знову й перейшло в якесь могутнє, жахливе, кровожерливе рикання. Слідом за цим одразу ж хтось загавкав, заскавучав, почулося протяжне виття вовка, пронизливо закричала гієна. Звідкілясь долинуло сонне качине крякання, десь згори закаркала ворона. Весь зоопарк переполошився і довго не міг угамуватись. Пістрявенький потроху отямився.

— А чому лев реве? — запитав він.

— Не знаю. Напевно, їсти хоче, — сказав Незнайко.

— А нас він не може з'їсти?

— Не бійся. Він же в клітці сидить.

— Я й не боюся, — відповів Пістрявенький. — Просто на всяк випадок запитав.

Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький ішов за ним, стараючись не відставати.

— Куди ми йдемо? — стурбовано допитувався Пістрявенький.

— Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, — відповів Незнайко.

Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано озирався і старався триматися від кліток подалі.

Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.

— Ми кудись не туди вийшли… — сказав Незнайко.

З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь водяній тварині, скажімо, бегемотові.

Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.

— Що таке? — бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. — Ніяк не можу вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.

Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася Незнайкові знайомою.

— По-моєму, ми до слона вийшли, — сказав Незнайко. — Значить, тепер уже близько.

Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою було видно хлівчик.

— Ось вона, осляча обора, бачиш? — зрадів Незнайко. — Все правильно!

Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:

— Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли побачиш кого-небудь, свисни.

— Гаразд, — кивнув головою Пістрявенький.

Незнайко видерся на бар'єр, притиснувся щокою до решітки й став заглядати в клітку, напружено прислуховуючись.

— Ну, що ти там бачиш? — запитав Пістрявенький.

— Тихше, ти! — ощирився на нього Незнайко. — Зовсім нічого не бачу… Тільки наче сопе хтось. Напевно, мавпа… Ну гаразд.

Він намацав у темряві двері, витяг болт і став відкривати засувку. Цього разу засувка піддалася легко. Відсунувши її, Незнайко смикнув двері. Вони відчинилися зі скрипом.

— Еге! — з досадою прошипів Незнайко й насварився дверям кулаком. — Скриплять тут іще!

Деякий час він насторожено прислухався, але, переконавшись, що навколо було тихо, ввійшов обережно в клітку й, ставши накарачки, зашарив по підлозі руками. Поступово він залазив у клітку все далі, доповз до стіни й повернув у другий бік. Несподівано спереду почулося глухе бурчання. Незнайко так і закляк, стоячи накарачках. Деякий час він з усієї сили вдивлявсь у темряву. Перед його очима ворушилося щось велике, чорне. В цей час із-за хмар визирнув місяць і освітив лева, який лежав посеред клітки. Лев підвів свою кошлату голову й, ліниво поморгуючи, дивився просто на Незнайка.

Незнайко не встиг навіть злякатися як слід і дав задній хід, тобто мерщій порачкував назад. Не спускаючи очей з лева, він