Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?

— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!

— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?

— Я...

— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.

Обличчя чолов'яги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.

— То куди ви писали? — наполягав Ілля.

Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:

— До Сауха...

— Куди-куди?!

— До Сауха...

— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.

— Того, що у президенти хоче балотуватися.

— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.

— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба... — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував... Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив...

— Ну, а для чого?

— Та як... Депутат... Кажуть — найбагатша людина... меце— нант... Вона за нього голосувала ще... Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися...

— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?

— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.

— Три місяці... — пробурмотів Малевич.

— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.

Малевич розвів руками.

— Ого... — чоловік лише роззявив рота.

— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть... — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.

— Я... — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!

— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а... Випадок, можна сказати, анекдотичний... Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»... Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.

І усі троє вийшли з кабінету.

***

Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній У три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.

_ Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.

— А... дякую... — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.

До екзотичного для очей більшості людей вигляду в'язниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.

Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.

— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!

— А... пробачте.

Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.

***

Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.

— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?

— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.

— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!

Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною м'які жіночі тапочки зеленого кольору.

— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!

— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по п'яти каналах. То навіщо воно мені?

Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.

— ... в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання...

Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.

— А... — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?

Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.

— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?

— Напевно, смішно було би...

— Ну, що ти! Зовсім ні!

— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.

— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що