Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.
— Слава Богу! — привітався священик.
— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.
Постать важким кроком рушила до виходу.
— А... оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.
— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.
— Чого це він так... З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.
— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді... От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.
***
У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.
— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.
Вони ще раз кивнули одне одному.
— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви пам'ятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?
— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.
— Тоді прошу...— головний зробив пані запрошувальний жест.
— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували...
— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?
— Ну... — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.
— А все— Таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області з'явився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети...
— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітуєть— ся перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого Роду службова інформація.
— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтерв'ю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.
Зав підвівся виходити.
— Оце так... — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?
— Так. Пробачте, звичайно... Багато роботи. За двадцять хвилин операція.
— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.
— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.
— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?
— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.
— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.
За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:
— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.
— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи...
— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?
***
Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.
— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.
— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.
— Ну, що ж... — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.
— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося... — продовжив думку Ілля.
— О четвертій почнемо.
— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.
— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог... Іди обідай. О третій акурат щоб був.
— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній...
— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!
— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася пов'язана з цим катастрофа — також не чув... Усе якось проносить нашого брата!
— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.
Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чолов'яга сільського вигляду.
— Можна, Миколо Прокоповичу?
— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?
— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?
— Ну, а як же! Тільки...
Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:
— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями...
— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?
Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:
— Ска... — він проковтнув, — ...ргу? Ви... Миколо Прокоповичу... Я...ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.