Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Життя навзамін операції «Незабудка».

— Життя й Ліду, — вточнює Кралев.

— Гаразд, якщо вона забажає.

— Забажає, якщо ти не примушуватимеш її.

— Згода, кажи!

— А де гарантії?

— Нема гарантій. Я не такий брехун, як ти, від мене гарантій не треба. Ти мене не цікавиш. Мене цікавить операція. Ну ж, викладай!

Кралев, напевно, вагається.

— Даю тобі півхвилини, — кажу я. — Якщо не почнеш ти, почну я. І клацаю затвором пістолета, спрямованого в живіт мого співрозмовника.

— Мета операції — отруїти воду столиці… — починає Кралев.

І, не поспішаючи, послідовно викладає все: про відправлення хімікатів у контейнерах з імпортними товарами, про організацію доставки їх до водосховища — називає прізвища й адреси учасників операції, паролі й точний час передачі їх іноземними радіостанціями…

— Закордонне керівництво операцією покладено на мене. Операція триватиме не більше трьох годин.

— Хто з американців контролює вашу діяльність?

Це питання для перевірки. Кралев називає кілька прізвищ. Усі вони правильні. Потім ставлю ще три-чотири контрольних запитання. Кралев відповідає й на них.

— Ти впевнений, що розповів мені всю правду? — знову запитую я. — Нічого не наплутав?

— Навіщо мені плутати? Адже моя служба в американців скінчилася.

— Чому так несподівано?

— Через убивство Младенова. Я хотів це звалити на тебе. Звідки мені було знати, що американці підслуховують квартиру цього дурня!

— І коли тобі це стало відомо?

— Перед тим, як я вирушив сюди. «Не треба було робити цього», — сказав Вільямс, давши мені останні розпорядження. Вони чекають, поки закінчиться операція, і потім зажадають від мене докладних пояснень…

— А навіщо тобі було вбивати Младенова?

— Це моя особиста справа.

— Слухай-но, Кралев!..

— Тому що я завжди керував Центром, лишаючись у затінку. З приходом Младенова нічого не змінилося…

— Отже, з благородних поривань: заради слави й чекової книжки. Схоже на тебе…

— Не всім же бути такими дурнями, як ти, що працюють тільки заради ідеї, — презирливо бурмоче він.

— Авжеж… А тепер одвернися й помилуйся краєвидом на море, поки не почуєш, що я завів автомобіль. Інакше… Ти мене розумієш…

— Ліда… — вимовляє Кралев.

Спочатку я був подумав, що він нагадав мені про нашу домовленість, та раптом бачу, як жінка виходить з «ягуара» й невпевненими кроками прямує до нас. Погляд її скляний, обличчя бліде й непорушне. Лише тепер я помічаю, що вона п'яна, бо доти не звертав на неї уваги.

За цю мить я міг би поплатитися життям. Кралев знагла кидається мені під ноги, я втрачаю рівновагу й перевалююсь через нього. Він блискавично налітає на мене й намагається вихопити маузер, та я чекав цього моменту і, упершись спиною в землю, щосили садонув ногами його в лице.

— Повернись на своє місце! — наказую. — Туди, де стояв! І облиш ці жарти, бо…

Кралев повільно задкує, не відриваючи погляду від пістолета. Він завжди ставився до людей недовірливо. Не зводячи з мене очей, — боїться, щоб я не стрельнув без попередження, — він ступає ще крок назад. Фатальний крок. Чується приглушений зойк і гуркіт каміння, що падає в провалля, а потім знову крик — уже позаду мене.

— Він упав! — волає Ліда.

— Хіба? — бурмочу. — А я й не помітив.

— Хто впав? — знову вигукує вона, дивлячись переляканими очима на море, що з глухим шумом плещеться за сто метрів од нас.

Вона ніяк не може отямитись. Нічого. Загибель Кралева розбурхає її. Я хапаю дівчину за руку й тягну до «сітроена», спокійно запевняючи, що, мовляв, ніхто нікуди не падав, а якщо і впав, то підведеться. Швидким поглядом прощаюся зі своєю таратайкою і помічаю на сидінні пляшку газованої води. Відкорковую її, кілька разів збовтую і, притиснувши пальцем горло пляшки, спрямовую струмінь води Ліді в обличчя. Вона намагається відхилитись од несподіваного водограю, та я продовжую обливати її славнозвісною вітелуаз, найкращою питною водою, поки Ліда не переходить на свій задерикуватий тон:

— Годі бризкатися водою!

— Скажіть «будь ласка»!

— Припиніть, чуєте!

— Гаразд, — погоджуюсь я, бо води у пляшці вже немає. — А тепер не вередуйте, — нам не можна гаяти часу.

— Куди ми їдемо? — запитує Ліда, ставши біля «сітроена».

— Це залежить од вас, — кидаю я.

Тепер моя увага прикута до старої таратайки. Востаннє сідаю за її кермо, здаю трохи назад, щоб од'їхати від «сітроена», потім повертаю до провалля, вимикаю швидкість і виходжу з машини. Поштовх — і мій старий ветеран летить у безодню.

— Куди ми їдемо? — повторює молода жінка, коли ми, усівшись в автомобіль, вирушаємо у зворотному напрямку.

— Ви перевірили те, про що я вам казав учора?

— Що треба було перевірити? — Вона обмацує рукою чоло. — Я почуваю себе так, наче я п'яна… Він увійшов до кімнати й чимось бризнув мені в обличчя… А коли я опритомніла, то побачила в його руці спринцівку. Недавно, коли ми зупинилися, він знову…

— Про все це ви розповісте у своїх мемуарах, — перебиваю я. — Ви довідались про пароплав?

— Ах, звичайно… — Вона знову кладе руку на чоло. — Справді, є наш пароплав… Він вирушає сьогодні десь о п'ятій чи о шостій годині.

О п'ятій чи о шостій — це не однаково, але що вдієш: вантажні пароплави — не пасажирські поїзди. Дивлюся на годинника. Вже на третю. А до Марселя кілометрів 260. Раніше п'ятої не встигнемо. Якщо ж Франсуаз спустить своїх «гончаків», — не встигнемо й після п'ятої.

В такі хвилини найрозумніше зосередитись на найближчому, а для мене таким найближчим є залитий сонцем відтинок шосе, який мені доведеться проминути в наступні секунди. Вдивляюся в стрічку шляху, що в'ється поміж надбережними скелями, намагаючись трохи відпочити, себто не думати, але й не заплющувати очей.

— Думаєте, встигнемо? — запитує жінка.

Зараз я ні про що не думаю, тому промовчую.

— Якщо ви мене врятуєте, я буду вдячна вам усе життя, — додає вона через деякий час.

Бідна, їй здається, що все це зроблено тільки заради її порятунку. І взагалі вона, мабуть, не дасть мені відпочити.

— Заради чого ви пішли на такий ризик? — не вгамовується Ліда.

— З гуманних почуттів.

— А я гадала, що ви скалічена людина…

— Скалічена?

— Так. Гадала, що вам ампутували почуття, якщо вони у вас були.

— Найвірогідніше, що їх у мене ніколи не було, — відказую я, дивлячись на шосе.

— Я була впевнена, що ви холодна людина… — веде далі Ліда. — Цинічна й холодна, як плазун…

— Дякую, — киваю головою. — Давня істина: якщо не догоджаєш почуттям інших, значить, ти холодний і цинічний.

— Ви так зухвало повелися зі мною в Парижі… Чому ви так ставилися до мене?

— З виховною метою, — сухо відповідаю я. —