Читати книгу - "Північна Одіссея"

Двоє сивашів поставили хрестики проти своїх імен, дістали вказівку з'явитися наступного дня з усім своїм племенем для споглядання екзекуції, і їм дозволили піти.

Деніну трохи вивільнили руки, щоб він міг підписати документ. А потім у кімнаті запала тиша. Ганс маявся, а Едіт було не по собі. Денін лежав на спині, втупившись у покриту мохом стелю.

— А тепер я віддам належне Богу, — пробурмотів він і повернувся до Едіт. — Почитай мені з Біблії, — додав він з відтінком грайливості в голосі. — Можливо, це допоможе мені забути про трикляте ліжко.

День страти видався ясним та холодним. Температура впала до двадцяти п'яти градусів нижче нуля, і дув холодний крижаний вітер. Він проштовхував мороз крізь одіж та плоть і пробирав до кісток. Вперше за багато днів Денін звівся на ноги. Його м'язи були нерухомими так довго, що він відвик зберігати вертикальне положення і ледь міг стояти.

Він заточився, похитнувся і вхопився за Едіт своїми зв'язаними руками, щоб не впасти.

— Щось мене штормить, — слабо посміхнувся він. А трохи згодом додав:

— От і добре, що нарешті все скінчилося. Все одно це чортове ліжко замучило б мене до смерті.

Коли ж Едіт наділа йому на голову хутряного капелюха і почала відкочувати його, закриваючи вуха, Денін розсміявся і спитав:

— Навіщо ти це робиш?

— Надворі сильний мороз, — відповіла вона.

— А чи не буде через десять хвилин бідолашному Майклу Деніну байдуже — відморозив він вухо чи ні? — спитав він.

Едіт доклала чимало душевних зусиль, готуючись витримати жахливий і болісний фінал, і тому його ремарка завдала сильного удару по її самовладанню. До цієї миті все здавалося їй якимось нереальним і примарним — як сон, а тепер жорстока правда цих слів зіштовхнула Едіт віч-на-віч з реальністю того, що відбувалося. Для ірландця не минуло непоміченим потрясіння, спричинене його словами.

— Вибач, що завдав тобі клопоту своєю ідіотською фразою, — винувато мовив він. — Я не хотів. Сьогодні — визначний день для Майкла Деніна, і він веселий і безтурботний, як жайвір.

Він радісно засвистів, але свист із радісного скоро став сумним, і ірландець замовк.

— От шкода, що священика немає, — задумливо сказав він. — Але Майкл Денін — бувалий воїн, і він не дорікатиме на відсутність комфорту, вирушаючи в останній похід.

Ірландець був слабкий і відвик ходити, тому, коли двері розчинилися і він вийшов надвір, вітер ледь не збив його з ніг. Едіт і Ганс йшли по обидва боки і підтримували його, а він відпускав жарти і намагався підняти подружжю настрій. Зупинився він лише один раз — щоб домовитися про пересилку своєї частки золота матері в Ірландію.

Вони піднялися на невисокий пагорок і вийшли на галявину поміж дерев. Там, оточивши колом діжку, поставлену сторч у сніг, стояли Негук, Гадікван та решта сивашів включно з дитинчатами та собаками. Вони прийшли подивитися, як білі люди виконують свій закон. Неподалік видно було відкриту могилу, яку Ганс вирив, розігріваючи вогнем промерзлу землю.

Денін діловито поглянув на приготування, помітивши могилу, бочку та оцінивши товщину вірьовки й гілки, через яку вона була перекинута.

— Якби на моєму місці був ти, то я зробив би все значно краще, Гансе.

Денін гучно зареготав зі свого дотепу, але на блідому обличчі Ганса непорушно завмерла похмура маска, яку міг порушити лише звук архангельської сурми в день Страшного суду. А ще Ганса нудило. Раніше він просто не міг збагнути, яке то є жахливе й грандіозне завдання — відправити свого одноплемінника на той світ. А Едіт — збагнула, але це аж ніяк не полегшило реалізацію цього завдання. Її доймали сумніви — чи вистачить їй снаги довести його до кінця. Їй безперервно хотілося закричати, заверещати, заволати і, затуливши очі руками, чкурнути наосліп у ліс — навмання. І тільки неймовірним зусиллям волі трималася вона на ногах, і йшла далі, і робила те, що мусила робити. Знемагаючи від нервової та фізичної напруги, вона все ж відчувала вдячність Деніну за те. що він їй сприяв.

— Подай руку, — сказав він Гансу, і той допоміг йому здертися на діжку.

Ірландець нахилився, щоб Едіт наділа петлю йому на шию. Потім він випрямився, а Ганс міцно прив'язав вірьовку до гілки вгорі.

— Майкле Денін, чи маєте ви що-небудь сказати? — спитала Едіт дзвінким голосом, який тремтів, попри всі її зусилля.

Денін почовгав ногами по діжці, сором'язливо поглянув униз, наче збираючись освідчитися в коханні, і прокашлявся.

— Я задоволений, що все скінчилося, — сказав він. — Ти обходилася зі мною як з християнином, і я щиро вдячний тобі за твою доброту.

— Тоді нехай Господь прийме тебе до себе, розкаяний грішнику, — сказала Едіт.

— Так. — відповів Денін, і його повний низький голос прозвучав різким контрастом до її тоненького ослаблого голосу. — Нехай Господь прийме мене, розкаяного грішника.

— Прощавай, Майкле! — вигукнула вона з відчаєм у голосі.

Едіт усім тілом навалилася на діжку, але вона й не поворухнулася.

— Гансе, мерщій! Допоможи мені! — слабо скрикнула вона.

Едіт відчувала, що останні сили покидають її, але діжка не піддавалася. Ганс поспішив до неї — і діжка вислизнула з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт відвернулася і заткнула пальцями вуха. А потім розсміялася — хрипло, різко, з якимись металічними нотками в голосі. Ганс був шокований. За увесь час цієї трагедії йому не доводилося переживати такого потрясіння. Самовладання покинуло Едіт Нельсон. Але навіть у розпал істеричного припадку вона збагнула це і відчула задоволення від того, що спромоглася витримати напруження і виконати все, що належало. Похитуючись, вона підійшла до свого чоловіка.

— Гансе, відведи мене до хатини, — ледь вимовила вона. І додала: — І поклади мене в ліжко. Я хочу відпочити, відпочити, відпочити…

І вона пішла по снігу геть, а Ганс обіймав її за плечі, притримував і придавав вірного напряму її ослаблим ногам. Але індіанці лишилися. Похмуро й урочисто споглядали вони, як працює закон білої людини, котрий змушує чоловіка танцювати в повітрі.

СТЕЖИНОЮ ПРИМАРНИХ СОНЦЬ

Сітка Чарлі курив люльку і задумливо вдивлявся в ілюстрацію з «Поліс газет» на стіні. Півгодини не зводив він з неї уважного погляду, і півгодини я потайки за ним спостерігав. У його голові крутилася якась думка, і, хоч би якою вона була, я не сумнівався, що її варто знати. Бо він чимало бачив на своєму віку, та ще й сотворив небачену дивину, а саме — відвернувся від своїх одноплемінників