Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Та я, може, зусім з бородою ходитиму, — пообіцяв Іван. — Як волицький батюшка, такую одпущу і тоді в монахи запишуся…

— Я тобі дам у монахи!

Чутно, що мама Панаска начеб перелякалася. А Іван подумав, що монахом і не кепсько бути, сиди собі та пузо почухуй, він сам у кіні бачив. Ну, там, може, кадильницю батюшці піднеси.

«Молитва», — підказав хтось Іванові.

Молитов Іван знав мало, сяк-так «Отче наш» проказував.

— То, Іване, тобі не пузо чесати, — сказав Іван вголос і, пирхнувши, як кіт, пішов до хати по рушник.

І ось прибраний і напахчений тройним дікалоном, мало ни цілою блєшкою, вилитою на лице й маринарку, стоїть Іван перед шкільними ворітьми. І диво стається — найбільше диво в світі, яке могло статися на цій грішній планеті. Із дверей школи з’являється Таумі, чорна пантера, вся в костюмі із чорної шкіри, тико на шиї білою косинкою пов’язана.

Іван думає раптом, чи не червоні в нього очі.

Коли вже зібрався, то сів на колоду коло порога. Колода невеличка, й Іван любив на ній сидіти. Хоч мама давно казала із затятою упертістю пару раз на тиждень, що колоду треба прибрати з-пуд порога, Іван так само затєто відказував, що колода ни пуд порогом, а збоку. Мама спробувала було її підняти, та не змогла і ще зо два дні нарікала, що надірвалася, а все винен у тому непутящий син.

— То я непутящий? — обурювався Іван.

— Авжеж. То ж не Маринин кіт, — одказувала мама.

«Мамо, я таки непутящий», — подумки визнав тепер Іван, присівши на колоду.

«Куди я йду, мамо?» — то була друга думка, вже із знаком питання.

Мама не почула його думки-запитання, й Іван… Іван заплакав. Од свого безсилля зрозуміти щось таке, що він збагнути не годен, а треба би було. Од того, що світ став мовби більшати і сам Іван одсунувся од того Івана, котрий збирається йти до якоїсь там чорної пантери, а той, у свою чергу, від Івана, який переповнився жалем за самим собою і своєю непутьовістю.

Зрештою, Іван подумав, що плакати мона довго, цілий день або й більше, а пантера тим часом зникне з Кукурічок. Поїде й випарується. Або спершу випарується.

— Куку… ку-ку… — сказав Іван уголос і підвівся.

Мусив ще раз вмиватися, бо сльози могли замерзнути на щоках од страху, який сидів усередині.

— Куди ти, Іване? — почув мамин голос. — Таки до Тамарки?

— Еге ж, до Тамарки, що ходить без маринарки, — сказав Іван. — Передам два мішки привітів од вас, мамо.

— Ой, Іване, щось мені не віриться, що ти до Тама…

Іван так швидко побіг, підстрибуючи на ходу, що мамині слова не змогли залізти до його вух. Точніше, застрибнути на бігу. Особливо останні. Щось там про кашу у Йвановій голові та його даремну любов до учительки.

Ондечки й вона, Зіночка Антонівна, виходить зі школи з чорною пантерою. І пан директор Жорик Семенович, і його жінка.

«Я сплю», — подумав Іван.

І що б зробити, аби не просинатися, подумав далі.

Таумі підходила до шкільної хвіртки. Ворітець, що разів сотень дві-три (туди-сюди) скрипіли за день — натужно, зойками під руками малих халамидників.

«Коби ж то знаття, що приїде ця пані, ця маркізеля, — подумав Георгій Семенович, — то ж хіба б не пофарбували ворота? А тре, тре було ще перед першим вереснем».

Таумі наближалася до бідно вдягнутого чоловіка, котрий дивився на неї… Дивився на неї так, наче поглинав усю, й усю цілував, здавалося, не лише очима, а й усією своєю поставою — широко розкритим ротом, руками, торсом у костюмі з синтетичного матеріалу, що ніколи не м’явся і якого не треба було ніколи й прасувати. Таумі не раз бачила обожнювання в чоловічих очах — нею захоплювалися й мільярдери, й бідняки в африканських чи латиноамериканських містах — але такого сяйва захоплення й обожнюваності — наївного, начеб божевільного і в той же час такого, що брало її на крила — Таумі ще не бачила.

— Хто це? — спитала вона в Зінаїди.

— А, це той, ваш фанат у Кукурічках, — відповідала Зінаїда, — про якого я вам учора казала.

— О, як він дивиться! Що ж йому подарувати?

Таумі Ремпбелл мацнула до сумочки. Лишилася одна-єдина її маленька світлина. А поруч один з її талісманів — фігурка святого Ієроніма на колінах з піднятими над головою стуленими долонями рук… Таумі взяла й фотографію, і талісман — і простягла Іванові. Іван спочатку аж сахнувся, а потім жадібно схопив обидві речі. Цілий потік англійських слів ринув з його вуст. Слів, які він прагнув запам’ятати за ці місяці навчання.

— Lose… lord… girl… love… lullaby… braid… brave… meagre… purer… smile… mirror…[14]

І ще багато говорив-промовляв Іван, обличчя його натхненно світилося.

— Що він каже? — спитала Таумі у Зінаїди. — Що каже цей чоловік? Чому цей потік слів? Що він означає?

— Він радий вас бачити, — відповіла Зінаїда. — Дуже радий. Тому так багато слів.

— Він адекватний? — голос у Таумі був трохи зляканим.

— Абсолютно, — сказала Зіна. — Він абсолютно адекватний, міс Таумі. Більше грає. Такого собі Keak-minded.[15] Imbecile.

По правді, Зінаїда Антонівна сама не була впевнена у повній адекватності Івана. Особливо сьогодні, в цей момент, перед Таумі Ремпбелл. Але вона хотіла, дуже хотіла допомогти Іванові. Навіщось хотіла.

«Він же мене порятував», — подумала Зінаїда на своє виправдання.

Іван у цей момент, завершивши нарешті свій англійський словесно-проносний потік, бухнувся перед Таумі на коліна й припав лобом до землі.

— Що мені робити? — спитала Таумі Зінаїду. — Це що, такий місцевий ритуал?

— Так, — несподівано для самої себе підтвердила Зінаїда. — Це такий ритуал. Дайте йому поцілувати свій чобіток.

Таумі ткнула чобіток Іванові під носа. Іван звів очі, в яких світилося непідробне захоплення впереміш із здивуванням. І він справді цьомнув чобіток — раз, вдруге і втретє.

— Що далі? — спитала Таумі.

— Далі поїдемо на те перехрестя, де похована відьма, велика місцева мамба. Ну, а цього чоловіка треба взяти, я гадаю, з собою. До того ж, за місцевим повір’ям, відьми бояться юродивих.

— То він таки юродивий? — Таумі.

Зінаїда усміхнулася й нічого не відповіла. Вони пішли до машини. Іван сів ззаду якраз за Таумі. Він був на сьомому небі від щастя. Зінаїда мало не силою заштовхала й Софію Петрівну.

— Ну, подруго, розказуй про своє відьомське кодло, — сказала Зінаїда в машині.

А що розказувати, відповіла Софія Петрівна. Ну, якась далека наша родова