Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Я ж бо думаю — чули, що звірина цеї ночі вироблєла? — Мама Панаска була не на жарт стривожена. — То ж не дарма так пси гавкали, вовки вили і ще якесь ревло, що аж мороз по шкіри йшов. Нивже ж то якась недобра гостя до нас прителющилася? Ой, Божечку, нивже ж відьма? Кажуть, вони, теї упиряки, всяку личину приймати вміють.

— А точно — певно, відьма!

Марина сплеснула руками, тоді об поли вдарила, очі в неї забігали, а на лиці жах просіявся.

— Ой, побіжу, кумо, тре глєнути, ци ж у корови молоко не пропало.

Жінки з хати вийшли, а в Івана серце дедалі дужче заходилося од почутого. Боженьку милий, нивже ж ти послав у Кукурічки тую, про яку стильки передумав та вимріяв, яку виглядав, як з неба янгола-рятівника, знаючи, що він все ‘дно не прилетить… А бач, янгол його спустився на землю, зіронька в Богом забутім селі засвітилася.

«Нивже Таумі?» — подумав Іван і боявся повірити свему щастю.

Він схопився з ліжка та так швидко, що ледве не впали його широчезні домашні труси. Та Іван їх підтягнув, натяг штани і почав прибиратися. Найперше належало поголитися. Іван боявся відкритої бритви, котра лишилася ще од першого покійного чоловіка мами Панаски. Він не міг уявити, як цією, схожою на добре загострений ніж штукою можна торкнутися щоки чи підборіддя й не порізатися. Боявся і бритви з одним чи двома лезами — вони теж були підозріло гострі, а тому небезпечні. Після кількох порізів колись, ще в юності, Іван самолічно повикидав бритви й леза. У землю за хлівом закопав. Пробував носити борідку, та вона чомусь на цапину скидалася. Зрештою сестра Нюрка купила йому на день народження електробритву, яка служила йому вірою й правдою вже чи не десятий рік. Тим більше, що брився Іван раз на тиждень — у суботу ввечері чи в неділю вранці та перед великим святами, як то Різдво, Водохреще, Благовіщення, Великдень, Трійця, Петра й Павла, Спаса, ну й ще кілько, про які йому нагадувала мама. А що палікмахер з нього був абиякий, на щоках, підборідді, під носом лишалися клапті щетини, до того ж до розетки Іван скрадався, мов до ворога, перш ніж бритву увімкнути, то мама рішила — хай вже ліпше Маринин Женік чи Улянин син Тарас Івана раз на тиждень побриють. Все ж сусіди й родичі. А то й швагро, Нюрчин, якщо навідувався у неділю. А тепер і Володько Маринин міг прийти і сказати: «Ну, дядьку Іване, устроїмо бритвену екзекуцію?»

З Володьком Іван влаштовував гру — вдавано лякався, ховався в другій кімнаті, а то й через вікно вилазив. Хоч насправді бриття того ні тріньки не боявся, ну, може, ледь-ледь, навіть любив, як бритва коло вуха джеркотить, як пчілка без жалка, жужукає. І щоку лоскоче. Іван ще й підсміюється: хі-хі, лоскітно. Володько, ти того, помаліше, жартує, бо борода моя полетить, не зловиш, хе. Ну, теперика мусив сам бритися. Бо ж Володько в школі, батько єго, певно, хропака досі дає та з перепою вчорашнього й руки труситимуться, то ще, чого доброго, поріже. Нє, хай, сам. Ци він не мастак, раз до дівки та ще якої збирається!

Проте зирнув Іван у зеркало й засумлівався. Ни така вже й велика борода у нього за ці два ци три дні виросла. То ж казав Руський, що в нього модняцька щетина, дівки таких люблять. То чом би й гамериканці не полюбити, коли то вона типерки у Кукурічках? А як ни вона, то на чо й старатися?

Так думав Іван і подобався собі бородатим (ну трішки, ну кущики стримлять, али ж модно) все більше й більше. Али другий Іван десь із-під припічка, а мо’, з-за образків (нє, ліпш з-за печі) озвався докірливо:

— Лінивий ти, Іване. Навіть для гамериканської пантери ни хоч постаратися.

А мо’, промовлєв тато Микола, альбо єго дух, що з хати, певно ж, досі не вивітрився…

Та Іван сказав другому Івану, вредному, як павук над ліжком, що от-от вночі впаде на Йвана:

— Вона може й поїхати, я не зобачу, а казали ж мама, що як ни полюбить на брудно, то на чисто трудно.

Все ж якщо не голитися (ну, Іване, хай бу, Іване, сказав собі Іван), то хоч добре вмитися — так він вирішив. І на подвір’ї, коло прилаштованого на стовпці умивальника Іван добряче похлюпався, старанно тер щоки й шию.

— Що сталося, Іване? — спитала мама, котра визирнула з-за хати.

— А чо сталося? — розважливо відказав Іван. — Що мені замурзаним ходити? Вмиваюся, то й умиваюся.

Мама підійшла, стала зовсім поряд, й Іванові захотілося хлюпнути на себе уже відро води. Та в умивальнику вода вже кінчилася, то й умивачка Йванова мусила кінчитися.

— То, мо’, до Тамарки надумав таки піти?

— Чого б то серед будного дня?

— А як надумав, то й ходи…

Мамин голос був поблажливим. А й правда, минулої неділі навідувався Тамарин сусіда й родич дядько Митро. Нібито маму Панаску провідати, ну, казав, до родичів у Кукурічки навідувався, дай, думаю, і до Панаски заглєну. Ну, хитрий дядько Митро. Бо слово за слово, та й перекинулася мова на сусідку Тамарку, до якої, таки правда, Іван в кінці весни приходив буцімто свататися.

— Ну, мона й того, Іване, — сказав Митро. — Дівка ж пропадає, хай і не зовсім путяща, али зате роботяща. Ви-те би вдвох і надумалися, і діло склали. Я й тобі ж, і Тамарці не чужий чоловік, то кепського діла не нараю. То як, Іване, прийдеш?

Не Іван, мама запевнила — аякже, обязательно прийде, та ж збирався ото, та альбо дощ, альбо робота, а Тамарку Іван пам’ятав, чом би й нє? А раз пам’ятав, то й прийде, хоть би й на ту неділю.

«Молотіте, мамо, молотіте, хай полова розвіється», — подумав Іван десь чуваними словами.

Він-то ни забув Тамарки, али що поробиш, як ото з тілівізора чорна пантера визирає та Іванові підморгує. Іван подумав, що тре буде пояснити мамі, чого ото надумав костюма вдягати празникового. Спершу хтів таки збрехати, що до Тамарки піде, хай не свататися, то провідати. Та маму дурити не годилося, ще прищ на язиці вихопиться чи на руці бородавка.

То сказав, що в учительки Зіни Антонівни має ниньки геньби екзамена здавати. То й мусить вмитися і придягтися.