Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

вийшов на дорогу до Тернави, але не ту, що попід ліс, а ту, яка вела через поле. День був ясний, земля підсихала на очах, і хоч так іти було довше, але він сам хотів, щоб довше, спокушуваний цілком природнім бажанням після руїн і згарищ побачити весняну землю. За одним з поворотів зник і Добромиль, дорога сходила вниз.

На вузькій і довгій нивці руда корова тягнула борону, коло неї йшла молодиця, а позаду — дівча-підліток сипала з торби зерно. На вербах чатували чорні птахи. Слуга визув чоботи, скинув кирею, і пішов по важкій мокрій землі.

— Дай, Боже, щастя! — привітався до незнайомої жінки.

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Слуга більше нічого не казав. Зняв з дівчинки торбу і став сам розкидати зерно. Жінка здивувалась не так цьому, як тому, що більше пасувало б такому молодцю тримати борону. Але тут вона побачила, що птахи знялись і полетіли. Усі до одного. «Сівач, — подумала вона. — Бігме, сівач!» І загризлась, чим йому заплатить. Хотіла вже кликати малу Орисю, аби та збігала до хати за трьома яйцями, що ними хотіла підсипати квочку, але горло їй щось здусило, не могла й слова вимовити. Та й треба було поганяти корову.

Як нивка була засіяна, і дивний чоловік, сей янгол-хоронитель, не кажучи ні слова, пішов на межу, взув чоботи й накинув чорну кирею до п’ят, молодиця здогадалась, хто це, й перехрестилась від великого зворушення.

Потім Слуга з Добромиля сів на березі Вирви просто місця, де стояла церква, покинута через нашестя злих духів. Мала провалений дах, скошені набік стіни, а всередині щось аж двигтіло, певно, бігали куниці.Довкола зеленіла свіжа молода трава. Видно, хтось косив її, бо не стриміло поміж неї торішнє бадилля. Там же й стояла обчухрана від кори смеречина, на яку накладали сіно, щоб швидше сохло. Що ж, худобині треба їсти, хоч край геть спустів, але не так, як раніше бувало. Слуга подумав, що годилося б поїхати до Лопушанки. Оленка, Миронова сестра, мала лиш одного сина і той став, як його батько, пастухом. Втім, ні сина, ні тієї доброї жінки, що дотримала слова, давно нема на світі, але є онуки й правнуки. У Лопушанці знали, що якийсь пан опікується тією родиною, тільки невідомо за які заслуги.

Коло церкви на покручених старих липах виспівували пташки, але сама вона виглядала ще понурішою в золотому весняному сяйві.Здавалось, що від того щебету й подмуху легенького вітру гойдається дзвіниця, де повісився колись старший Миронів брат. Слуга забрав із проклятої церкви ще багато літ тому образ Діви Марії, мальований добромильським майстром, дав обновити, і подарував Спасівському монастиреві. Й подумав тепер — чи варто було се робити. Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто. Бо робити треба те, що підказує тобі серце. Мені жаль було того образу, і я його врятував. Якби взяв собі, то чуся б недобре. Нагадував би йому про Мирона-єретика. Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід. Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ, знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото. Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон. Та коли вони випадково потрапляють на людські очі, мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу. Не можна спокушати малих сих.І це нас об’єднує з Драконом, доки він пильнує скарби. А книжки…Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу. Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта. світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля. Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.

Тому я був розчарований і се мені боліло. Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля. Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ, саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому. Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого. Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.

Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша статечна розмова була для мене ніби бальзамом на незагоєну рану. Врешті, я зрозумів, що і в священика є своя таємна рана. Він спитав, чи переходити йому в унію, а чи триматись православної віри. Я відповів йому, що се справа політична і мені не подобається, коли християнські церкви ворогують між собою.

— Дивіться, — сказав я, — Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом: Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом — се Його храм і святиня.

Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду. Просто перевів розмову на інше:

— Бачив я нині стару церкву. Чом би її не розібрати, а дошки попалити?

— Та казав я вже не один раз про се