Читати книгу - "На запах м’яса"

— Та добре, — повторила Майка.

— І топи… Не сиди в морозі.

— Весна ж… — усміхнулася.

— Топитимеш?

— А ти надовго?

— З тиждень із тим дахом колупатимуся.

— Топитиму.

І хоч Тольчине серце віщувало — утне щось! — зібрався, поїхав, бо вже останні гроші на ту Маню витратив, а треба ж і далі якось жити.

Майка наїлася пігулок — тинялася двором, наче вперше його бачила: без снігу таке все незнайоме, нове. Онде під уламками господарського двору, що він увесь на дрова пішов, сухий хміль обплів і кущі, і дерева. А кущі — та це ж малина! Під старими грушами здичавіла полуниця зелене листя розправила, виноград під хатою. На городі, що він на луг дивиться, під сухим коричневим бадиллям зелений килим ніжний. Чи бадилля повиривати?

— Привіт, Ілюзіє…

Санджив іде двором, як власним. От нема їм тут парканів — усюди люди…

— Город розчищаєш?

— Щось буде… — Майка знизує плечима, дивиться на невелику купу сухого бур’яну під ногами: легко висмикується. Так легко, що в серці проростає надія: картоплю посадити… Чи квіти… Чи щось таке, щоби воно аж на осінь вродило. І дочекатися… Зібрати восени врожай… Уже третій місяць після втечі жива…

— Я з проханням до тебе. — Санджив стає поряд із Майкою, дере сухий бур’ян із землі. — Хауса мого зможеш нагодувати?

Звучить, як знущання!

— Чим? Власними грудьми?

Санджив усміхається іронічно.

— Риби у ставку наловив.

— На твоєму боці вулиці сусідів повно. Троянов, Уляна…

— Уляна в Київ свічки повезла. Валерій Михайлович уже тиждень на конференції в Харкові. І мені треба від’їхати.

— Куди? В інші виміри?

Санджив не дратується, рве бур’ян.

— У Трахтемирів…

— Що там?

— Місце сили…

— Заслаб?

— Друзі збираються. І я не проти підживитися. — Санджив дивиться на Майку. — То як?

— Я до твого чудовиська й підійти побоюся.

— Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати.

— Серйозно?

— Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було…

— Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? — врешті допетрала Майка.

— Тебе оповиватимуть мої добрі думки, — заспокоїв Санджив.

До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли — з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь — кричи не кричи — заріже! Страх сили забрав. У животі — камінь.

— Пігулку… — Попленталася до хати, роззиралася: нікого?

Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо — пастка! — у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає.

— Дідько! Не хочу… — Розшматувала пакет, упала на тапчан.

Аж під вікном — хрусь. Як підскочила — і про живіт забула.

— Хто там?! — гукнула в чорну ніч.

Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір.

— Хто тут?! — Трусилася, вдивлялася в темряву. — Гей! Чуєте?

Обійшла хату, вийшла на доріжку — навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно — ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного — бачити світло в тих вікнах.

Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала — страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж…

— Та де?! — психонула.

Ніч підігнала хижими звуками — рухайся, дівко!

— Є! — Вскочила до Сандживової хати, зачинила двері, перечепилася через щось тверде, мов колода, знайшла ліхтар, увімкнула, роззирнулася безпорадно. — Хаусе… Ти де? Я тобі поїсти принесла…

Тварюка не виказала себе жодним звуком.

— Хаусе… — Майка пішла по кімнаті, заглядала у всі дірки. — Вилазь, котяро. Чуєш?

Відізвався камінь у животі. Прибив Майку до підлоги. Скрутилася, руки до живота, безпорадно дивилася на полицю з пляшками: у кожній різні трав’яні настійки. А просто знеболювальних пігулок не міг залишити?

— Екопоселенець хріновий… — прошепотіла глухо.

У відповідь — плиг! Поряд із Майкою з нізвідки виник Хаус — завмер, витягнув шию: їв гостю холодними жовтими очима.

— Блін… Ти ще! — Майка напружилася, аж жилка на скроні затремтіла.

Хаус раптом роззявив пащу, зашипів, хвіст сторчма. Ступив до Майки крок.

— Ні! Благаю… — Майка завмерла на боку, затулила лице руками. Кляла себе останніми словами: знайшла безпечний кут, дурепа! Мало їй дірок від Хаусових зубів на долоні?! І риба десь під дверима валяється! А рипатися зайве — як учепиться…

Від Хауса тхнуло мерзенно — з того, що запах ударив Майці в ніс, зрозуміла: кіт зовсім поряд. Обійшов дівчину, обнюхав, тицьнувся мордою в живіт: Майка мимоволі трохи розігнула підігнуті до живота коліна. Кіт обнюхав Майчин живіт, привалився до нього важкою тушею. І враз стало тепло: від Хауса пашіло, як від грубки. Майку огорнуло незнайоме відчуття: біль пульсував і дратувався, не хотів іти, та щось дуже і міцне гнало його безжально — за хвилину біль стих, за п’ять щез. Майка поворухнутися боялася.

— Дякую… Дякую, — шепотіла, мов божевільна. — Не йди… Дякую…

Кіт грів Майчин живіт до самого ранку — не ворушився, не сіпався, тільки миттєво розплющував холодні жовті очі, варто було Майці зітхнути чи спробувати розім’яти занімілі кінцівки.

Коли над Лупиним хутором зійшло сонце, Хаус відірвався від теплого Майчиного живота, спокійно пішов до дверей, біля яких валялася риба, — за хвилину й лусочки не лишилося.

Майка сиділа на циновці, заворожено спостерігала за хижаком — наївся, ходив колами, наче роздумував, де відіспатися.