Читати книгу - "Сяйво"

(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)

(Обіцяю.)

А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.

(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)

Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.

Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.

Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, — пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). — Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».

Денні зазирнув за ріг.

Вогнегасник був на місці — плаский рукав, складений уздовж самого себе в кілька десятків згортків, припасований до стіни червоний терарій. Понад ним висіла сокира у скляному, наче з музейної експозиції, ящику з білим написом: «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ РОЗБИТИ СКЛО». Слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК Денні прочитати зміг, бо так називався один з його улюблених телесеріалів, хоча щодо сенсу решти напису певності він не мав[134]. І йому не подобалося, що поряд з цим довгим, пласким рукавом є слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК. За ними вбачалися пожежі, вибухи, автомобільні аварії, шпиталі, а подеколи й смерть. І йому не подобалося те, як скрадливо цей рукав висить тут, на цій стіні. Гуляючи на самоті, він завжди якомога швидше пробігав повз ці вогнегасники. Просто так. Просто йому так вчувалося краще. Безпечніше.

І ось, із серцем, що гучно бемкало в грудях, Денні вийшов з-за рогу і подивився вздовж коридору, повз вогнегасник, на далекі сходи. Там, унизу, була мама, спала. А якщо з прогулянки вже повернувся тато, то він, мабуть, сидить у кухні, їсть сендвіч і читає якусь книжку. Треба просто пройти повз цей вогнегасник і спуститися сходами.

Денні вирушив уперед, тримаючись ближче до протилежної стіни так, що аж терся правою рукою об шпалери з дорогого шовкового паперу. Двадцять кроків залишилося. П’ятнадцять. Дюжина.

Коли до вогнегасника залишалося кроків із десять, його мідний наконечник раптом зісковзнув з тих пласких сувоїв, на яких він був спокійно лежав

(«спав?»)

і упав на килим з глухим стуком. Тепер він лежав там, націлившись у Денні темним отвором свого дула. Денні вмент застиг, лише плечі його смикнулися вперед, щулячись від раптового переляку. Кров важко бухкала у вухах і скронях. У роті стало сухо і кисло, руки стиснулися в кулаки. Проте наконечник рукава просто собі лежав, його мідний корпус добродушно блищав, виток плаского брезенту йшов від нього до пофарбованої червоним кольором рами, прикрученої болтами до стіни.

Ну, упав він, то й що? Це ж усього лише вогнегасник, і нічого більше. Дурна справа думати, ніби він схожий на отруйну змію з «Широкого світу тварин», яка почула його і прокинулася. Навіть якщо стібки на брезенті трохи скидаються на луску. Він просто переступить його і піде собі далі по коридору, до сходів, можливо, трішки пришвидшеним кроком, щоби той не встиг стрибнути за ним, обкрутитися навкруг ноги…

Він витер собі губи лівою долонею, несвідомо імітуючи батька, і зробив один крок уперед. Рукав не ворухнувся. Ще один крок. Нічого. От бачиш, який ти був дурненький? Збудився через думки про ту тупу кімнату і тупу казку «Синя Борода», а цей рукав цілих п’ять років лежав тут, готовий упасти. От і все.

Денні задивився на рукав на підлозі і згадав про ос.

За вісім кроків наконечник рукава мирно блищав, ніби промовляючи до нього з килима: «Не хвилюйся. Я просто собі рукав, от і все. А якщо це й не все, те, що я тобі зроблю, не буде набагато гіршим за укус бджоли. Або оси. Що іншого я хотів би зробити такому гарненькому малому хлопчику, як ти… окрім як вкусити… й кусати… й кусати?»

Денні зробив ще один крок, і ще один. Кожен вдих дер йому пересохле горло. Паніка була вже зовсім поряд. Йому вже почало хотітися, щоби цей рукав таки ворухнувся, тоді б Денні зрештою точно знав, мав би певність. Він зробив ще один крок, тепер опинившись на відстані стрибка. «Але ж воно не збирається стрибнути на тебе, — майнула істерична думка. — Як воно може на тебе стрибнути, як воно тебе вкусить, коли це просто шланг?»

Може, в ньому повно ос.

Температура душі Денні різко впала до десяти нижче нуля[135]. Він мало не загіпнотизовано уп’явся очима в отвір у центрі наконечника. Може, в ньому повно ос, потайних ос, їхні коричневі тільця просякли отрутою, вони такі переповнені осінньою отрутою, що вона скрапує з їхніх жал прозорими краплями рідини.

Раптом він зрозумів, що його майже геть заморозило страхом; якщо він не змусить