Читати книгу - "Фелікс Австрія"

Я про себе мовчу. Вона зрадила те, що найважливіше. Зрадила наш із нею стовбур, з якого ми виростаємо. Зрадила нас. І пам’ять доктора Анґера.

Стільки старих ран відкрилось у мене тієї ночі. Коли я зійшла на кухню готувати сніданок, то почувалась порожнім спопелілим деревом, у яке влучила блискавка.

Ранок.

Нудна мжичка сіється за вікном. Мене мучить нестерпний біль. Так, мабуть, буває з дерев’яними меблями, коли їх точить шашіль.

Аделя з Петром кудись зібрались — чи то на концерт військового оркестру, чи на драгунський парад.

Петро не дуже хотів іти: казав, надворі холодно, неприємно, вони змокнуть, намочать ноги. Аделя ж у відповідь заливалася щебетом: наймемо дрожку, візьмемо парасолі, одягнемо ґумаки, не будь таким квасним і лінивим, хлопцеві треба трохи на люди виходити.

Дивись-но, як вона за хлопця дбає!

Я мусила одягнути Фелікса у новий костюм, який напередодні забрала від Баумелів. Він поводився чемно і виглядав тепер, як пещена панська дитина. Може, розріз очей трохи незвичний. А так — звичайний білявий хлопчик.

Врешті вони пішли. Я стояла перед вікном кухні, по шибі поволі сповзали краплини. Петро допоміг Аделі сісти до фаетона, тоді досередини зграбно заплигнув Фелікс. Петро сів останнім, зачинивши дверцята.

Дрожкар хльоснув нагайкою, коняки смикнулись, одна з них заіржала — і фаетон рушив, зникнувши з рами мого вікна.

Не поспішаючи, я піднялась до Аделиної кімнати. Тут на ліжку безсоромно лежали панчохи з блискучою смужкою. Однак не вони цікавили мене.

Шухляди Аделиного креденса наповнені дурним лахміттям, страшенно схожим на те, що демонструвала нам їмость. Журнали мод, порадники для жінок, навіть — смішно сказати — кулінарні рецепти. Та Аделя навіть жодного разу в житті кави не зварила.

Я повигрібала звідти її недолугі вишивки з соняшниками й ірисами, з тими вигнутими, мов луки, неприродними дівами, на яких вона так прагнула бути схожа. Помаду, загорнуту в шовковий папір, рум’яна в гарненьких залізних пуделках, театральні афіші, збірники нот. А ось і її альбоми з наївними віршиками про любов, які Аделя переписувала акуратним почерком з німецькомовних видань для жінок. Ось її акварелі. Досить непогані, як на жінку (так колись сказав доктор Анґер). І — нарешті — щоденники.

Їх виявилось немало. Розпухлі записники у картонних та шкіряних обкладинках, деякі — з замочками, інші — на зав’язках. Одні — розліновані, інші — з тонким, мало не напівпрозорим папером. Я гортала їх не надто уважно. Шкода, що у запалі вигребла все на підлогу, замість того, щоб взяти теперішній щоденник, який мусив лежати десь скраю. Адже мене цікавив саме він.

Я хотіла точно знати: як довго це все у них триває. Як далеко вони зайшли. І чого ще слід чекати.

Звісно, я не збиралась показувати Аделі чи Йосифові, що знаю їхню таємницю. Не збиралась розбивати серце ні Петрові, ні їмості — Іванку слід оберігати особливо пильно й трепетно. Їй не можна хвилюватись. Така катастрофа може загрожувати її життю.

Що ж, як завжди, все на моїх плечах. У моїх руках. Я знаю і можу найбільше. Я витримаю геть усе.

Але щоб поводитись правильно, виважено та обережно — я мушу все знати. До найменшої подробиці.

Тож я відкриваю щоденники один за одним. Переказ вистави аматорського театру, опис вовняного вечора, розмова з якимось гімназистом. Патріотичний захват залізним ліжком Франца-Йосифа, яке подорожувало разом із ним як «символ цісарської скромності та бажання розділити недолю з власним народом».

Ось запис того дня, коли Петро попросив її руки: «Хоча й українець, у ньому більше аристократизму та гідності, ніж у будь-якому чоловікові, якого мені доводилось зустрічати».

Ось — нервовий почерк після котроїсь із наших сварок: «Дурнувата русинка. Потворна баба. Як вона набридла мені. Намагається керувати мною, ніби має на це право. Вона не мати мені, не сестра, вона навіть не пані Мушка, яка виховувала мене з дитинства. Іноді вона буває мені подругою, але такі миті рідкісні: частіше в ній беруть гору обмеженість та зверхність. Вона вирішила, що набагато краще від мене у всьому розуміється, що я — пещена кімнатна рослина. Моя прив’язаність до неї — це вада. Я розумію, що мусила давно послухати батька і відправити її якнайдалі. Петро, зрештою, повторює те саме…»

Ха! «Послухати батька»! Більшої бздури вигадати неможливо. Аделині ревнощі просто безмежні, невичерпні.

Мою увагу привертає пожовклий аркуш. Це лист. Я відразу впізнаю дрібне, мов зерно, письмо доктора Анґера. Хвилювання та розчуленість накочують і відмітають всі інші емоції. Єдина людина на світі, яка…

«Мій любий Пасторе,

не можу окреслити глибини тієї вдячності, яку відчуваю до Вас. Ваша турбота про мою долю та долю моєї доньки — неоціненна. Знаючи, як багато добрих і величних справ Ви здійснюєте щодня для всієї спільноти, для сиріт, бідних, знедолених людей, мені складно описати, що я відчуваю, знаючи: Ви не забуваєте ще й про мене!

Якщо Господь справді існує (а ми не раз уже дискутували з Вами, мій коштовний друже, на цю суперечливу тему — і згадки про кожну нашу розмову наповнюють мене теплотою та світлою радістю), то Він неодмінно потисне Вам руку і видасть якийсь особливий небесний орден.

Я вдячний Вам, дорогий Пасторе, за ті розмови вже бодай тому, що вони викликали до життя мої вицвілі дитячі спогади про село, в якому я народився (якраз на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), в якому жили мої батьки до того, як вирушити на пошуки кращого життя в далекі світи.

Солодкою музикою відлунюють у мені батькові історії про Ісусові чудеса (воскресіння юнака та приборкання морського шторму), а також розповіді зі Старого Заповіту — про Йосифа, про Мойсея, про виведення з Єгипту, про Самуїла, Саула, Давида, Єлисея.

Чи казав я Вам, Пасторе, що мій батько не вмів молитись так, як це робите Ви — молитвою вільною та довільною, схожою на прегарну поезію, яка тчеться просто з повітря, з трави і листя, з шурхотіння комашні і пташиних співів? Якби мій суворий батько молився у такий спосіб, зізнаюсь — моє дитяче серце не змогло б устояти і відгукнулось би у щирому пориві на такі молитовні пісні. Однак батько переважно звертався до Господа або молитвами з молитовника, або благословеннями Лютера.

Коли мені вперше пощастило стати свідком Вашого світлого натхнення, Пасторе,