Читати книгу - "Фелікс Австрія"

гоїти його рани. Зараз слова потечуть з моїх уст потоком, а руки витиратимуть його сльози. Він заперечуватиме, переконуватиме і благатиме, але я не відступлюсь, стоятиму на своєму, і врешті-решт він погодиться, попри всю гіркоту, попри всю неможливість прийняти.

Навпроти дому зупиняється фаетон, з нього виходить Аделя. Бачить нас і щось починає гукати вже здалеку, махає парасолькою і поспішає. Вона вся аж світиться від щастя — я ніколи її ще такою не бачила.

«Отче, отче! — кричить вона. — Яке щастя, що ви прийшли! Саме вас я і хотіла бачити найдужче!»

«Я до вас прийшов, Аделю. Мені треба з вами поговорити», — каже отець Йосиф.

А я не розумію. Він прийшов до Аделі? Йому треба з нею поговорити?

Ні, не розумію.

Аделя регоче, як дівчинка. Така свіжа шкіра. Зуби-перлини. Ямочки на щоках. Вона поспіхом скидає одяг мені в руки, обома руками бере долоню отця Йосифа і тягне до салону.

«Ходімо, ходімо, отче. Покваптеся».

Вона хитро посміхається мені крізь щілинку, перш ніж міцно зачинити за ними двері.

Ні, не розумію.

Тим часом я мушу зняти з даху Фелікса. Тепер я точно мушу зняти його з даху — і зробити це непомітно, бо якщо Аделя його там зауважить, якщо ще один випадковий сонячний промінь покаже їм із отцем Йосифом Феліксову тінь, буде скандал і афера. А ти ще ходив до адвоката, кричатиме Аделя на Петра, ти ще хочеш зробити це мавпеня своїм сином, хочеш зробити його господарем у моєму домі, ви зі Стефою прагнете вигнати мене на вулицю, щоб замість мене тут хазяйнував церковний злодюжка.

Поглянувши на круглий отвір під дахом, крізь який навіть кіт, здавалось би, не пролізе, і вкотре подивувавшись, як же Феліксові вдається так витончуватись (особливо тепер, коли він так погладшав на моїх зразах і кнедликах), я відкриваю замок ключем, із зусиллям піднімаю ковану ляду і вистромлюю голову назовні. Тут холодно. Вітер нестерпний. Повітря вже пахне морозами.

Фелікс, скрутившись калачиком, обіймає кам’яну жінку.

«Феліксе, — лагідно кажу я. — Йди сюди. Ти змерз. Треба зігрітися. Іди, я знайду вдома для тебе щось смачненьке».

Він дивиться на мене своїми мигдалинками і відповідає:

«Ні».

Він уперше зі мною говорить.

Його світлі кучері тріпочуть на вітрі.

«Феліксе, я дуже прошу тебе: йди до мене! Ти знаєш, що тобі не можна тут бути. Аделя вже вдома».

Але він навіть не думає мене слухатись.

Ні, Феліксе не буде по-твоєму. І я повільно виповзаю на вітраж. Впираюсь колінами і долонями в кольорове скло, сподіваючись, що воно достатньо міцне і я не впаду зараз просто на стіл посеред салону, як підстрелена мисливцем качка.

Думка про салон примушує мене опустити погляд униз. Спочатку я нічого не можу розгледіти: кольорові скельця — це вам не звичні вікна, до того ж, день сірий, небо захмарене, від вітру сльозяться очі. Але врешті, крізь блідо-блакитний шматочок у формі зірки я бачу їх обох: вони обіймаються.

Аделя обвиває отця Йосифа руками навколо шиї, притиснувшись до нього всім тілом. Її обличчя заховане у нього на грудях — і я точно знаю, як їй пахне зараз ладаном.

Рука отця Йосифа гладить її по волоссі. Вираз його обличчя сповнений ніжності і турботи. Його губи ворушаться — він говорить прекрасні слова. Її тіло здригається. Вона ридає! Ось вони нарешті послаблюють обійми, відступають на крок одне від одного. Тепер можна розгледіти й Аделине обличчя: заплакане, вологе від сліз, сльози продовжують котитись щоками — але вона посміхається, її очі сяють. Вона аж не тямиться від щастя.

Вони швидко щось говорять одне одному, аж захлинаючись. Я не чую слів — я тільки бачу цей порив, цей вогонь у поглядах, цю жагу.

А тоді десь глибоко в будинку лунає голос Петра. Він повернувся. Аделя кидається до дверей салону. Але отець Йосиф раптом швидко хапає її за руку і зупиняє. Похапцем виймає щось із внутрішньої кишені маринарки і простягає Аделі.

Вони обоє збентежені. Аделя сором’язливо опускає очі. Бере від отця Йосифа цю зіжмакану тканину і ховає в шухляді буфета.

Пізно ввечері, вже після того, як мені таки вдасться непомітно зняти з даху Фелікса, попрощатись із отцем Йосифом, не зомлівши, не розридавшись і не дивлячись йому в очі, і подати вечерю Аделі з Петром, який не зводитиме з неї закоханого погляду, я таки підійду до цього різьбленого дубового буфета і таки висуну шухляду.

У ній я побачу Аделині шовкові панчохи. Сіро-сріблясті, з золотистою смужкою на литці.

[…]

Розділ 21

Ніч тягнулась довше, ніж усе моє життя. Я не заснула і на волосинку. І не знала, з якого боку мені підступитись до власних думок. Мене трусило від люті, вивертало від огиди, кінцівки німіли від розпачу.

Як вона може солодко посміхатися Петрові, ніби нічого не сталось, ніби все по-старому, ластитись до нього, мов кошеня, говорити на буденні теми? Як може так холоднокровно приймати Петрове обожнювання? Радити, який подарунок на уродини може її потішити. Шепотіти йому щось на вухо, грайливо підморгувати. Адже я бачила, як пристрасно вона горнулась до іншого чоловіка. Як вона втратила залишки сорому і тільки дивом не почала скидати одяг.

Але чому я так їй дивуюся. Вона ніколи не могла мені пробачити того, що доктор Анґер любив мене, як рідну доньку.

Мозок кипів від зливи думок: ось і розгадка всіх її ревних молитов і таємничих походів, її лагідності та уважності, поблажливості до мене і до Фелікса. Я згадувала всі перехресні погляди, несміливі посмішки, тремтіння голосу, багатозначні вирази обличчя. Його нескінченну шанобливість, її невластиву серйозність. Напружену позу отця Йосифа, який стояв переді мною на колінах. Те, як він потискав Аделі руку, коли відпроваджував нас до фаетона після перших відвідин їхнього дому. Як нервово м’яв капелюха, стоячи на порозі нашого дому.

Але ж у нього юна, віддана, ніжна дружина. Хвора бідолашка, яка потребує постійної допомоги. Сердешне зраджене створіння. Вона й не підозрює, що на неї, як на беззахисне щуреня, підло накинулись кровожерливі пси.

А церква, а віра, висвячення, владика Андрей? А Господь — як цей недостойний чоловік дивиться в очі Богові? Як він заходить до церкви? Як клякає перед образами? Як слухає спів ангелів?

Мені хочеться повидирати ці думки з голови, хочеться перестати їх думати — та я геть безсила. Аделя зрадила найсвятіше: зрадила чоловіка, якому давала обіцянку в церкві. Петро, може, прикрий і часом несправедливий до мене.