Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том II"

«От і все, містере Меласе, — мовив він. — Як бачите, ми довірилися вам у певній, цілковито приватній справі. Ми б не турбували вас, якби наш друг, що знає грецьку мову й веде ці переговори, не був змушений повернутися на Схід. Нам довелося негайно шукати когось на його місце, тож ми раді були почути про ваші здібності».

Я вклонився.

«Ось вам п’ять соверенів, — сказав він, підходячи до мене, — платня, гадаю, добра. Але пам’ятайте, — він легенько поплескав мене по грудях і захихотів, — якщо ви розповісте хоч одній душі про те, що бачили, — хоч одній душі! — то нарікайте тоді самі на себе!»

Не можу вам передати, яку огиду й страх викликав у мене цей непоказний чоловічок. У світлі лампи я міг краще на нього роздивитися. Його обличчя було сірувате, гостре, з маленькою клинцюватою борідкою. Розмовляючи, він витягав шию, і вуста й повіки в нього увесь час пересмикувались, неначе від хвороби Святого Вітта. Мені мимоволі спало на думку, що оце дивне, уривчасте хихотіння — теж ознака якоїсь нервової хвороби. Але увесь жах цього обличчя містився в очах — сталево-сірих, холодних, що затаїли в своїй глибині злісну, невблаганну жорстокість.

«Якщо ви прохопитесь, ми все знатимемо, — сказав він. — У нас є свої джерела інформації. А зараз на вас унизу чекає карета і мій друг одвезе вас».

Мене поспіхом провели через передпокій, запхнули до карети, й знову перед очима в мене промайнули дерева й садок. Містер Латімер ішов за мною назирці й без жодного слова сів навпроти. Ми знову мовчки, з зачиненими віконцями мчали кудись у нескінченну далечінь, аж поки десь по півночі карета зупинилася.

«Вам треба висісти тут, містере Меласе, — мовив мій супутник. — Пробачте, що залишаю вас посеред дороги, але іншого виходу немає. Будь-яка ваша спроба простежити, куди я поїду, лише пошкодить вам».

З цими словами він одчинив дверцята, й ледве я встиг зіскочити, як візник вйокнув на коня й карета загримотіла по дорозі. Я здивовано озирнувся навколо. Я стояв посеред якогось вигону, порослого темними кущами дроку. Вдалині вишикувався ряд будинків, і подекуди у вікнах горіло світло. З іншого боку я побачив червоні ліхтарі залізниці.

Карета, що привезла мене, вже зникла. Я розмірковував, куди ж це я потрапив, коли раптом побачив, що в темряві хтось прямує до мене. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що це залізничний носильник.

«Чи не скажете ви, що це за місце?» — спитав я.

«Вондсворт-Коммон», — мовив той.

«Чи встигну я на останній потяг, що йде до міста?»

«Якщо пройдете пішки з милю до Клепхемського роз’їзду, то встигнете на той, що йде на Вікторію».

Так скінчилася моя пригода, містере Холмсе. Не знаю, де я був і з ким розмовляв, — нічого, крім того, що розповів вам. Але знаю, що тут ведуть підлу гру, й хотів би, чим зможу, допомогти цьому нещасному чоловікові. Другого дня вранці я переповів цю історію містерові Майкрофту Холмсу, а потім повідомив поліцію.

Вислухавши цю незвичайну розповідь, ми кілька хвилин сиділи мовчки. Тоді Шерлок поглянув через усю кімнату на свого брата.

— Що ви вчинили? — спитав він.

Майкрофт узяв число «Дейлі Ньюс», що лежало поряд на столику.

«Кожен, хто щось повідомить про місце перебування містера Павлоса Кратідеса, грека з Афін, який не розмовляє по-англійському, отримає винагороду. Так само дістане винагороду той, хто надасть відомості про грекиню на ім’я Софія. X 2473».

— Це вміщено в усіх газетах. Поки що — жодної відповіді.

— Як щодо грецького посольства?

— Я звертався туди. Там нічого не знають.

— Надішлімо телеграму начальникові афінської поліції.

— Усе завзяття нашої родини перебрав собі Шерлок, — мовив Майкрофт, обернувшися до мене. — Тож берися до цієї справи, доклади всіх зусиль і дай мені знати, якщо чогось досягнеш.

— Звичайно, — відповів мій друг, підводячися з крісла. — Дам знати й тобі, й містерові Меласу. А тим часом, містере Меласе, я б на вашому місці поберігся, бо вони напевно дізналися з цих оголошень, що ви їх виказали.

Коли ми вирушили додому, Холмс дорогою зайшов на телеграф і послав кілька телеграм.

— Як бачите, Ватсоне, — зауважив він, — наш вечір не пропав марно. Найцікавіші з моїх справ потрапляли до мене таким самим чином, через Майкрофта. Загадка, про яку ми почули, може мати лише одну відповідь, але є в ній і свої особливі риси.

— Ви сподіваєтеся її розв’язати?

— Еге ж. Знати стільки, скільки знаємо ми, й не розкрити решти — це справді дивно. Ви, напевно, й самі маєте вже думку, що пояснила б усе, про що ми почули.

— Так, але тільки в загальних рисах.

— І яка ж ваша думка?

— Мені здається, що цю дівчину-грекиню викрав молодий англієць на ім’я Гарольд Латімер.

— Звідки викрав?

— Можливо, з Афін.

Шерлок Холмс хитнув головою:

— Цей молодик не знає по-грецькому ані слова. Дівчина ж чудово говорить англійською. Виходить, що вона деякий час мешкала в Англії, але він ніколи не бував у Греції.

— Гаразд! Тоді ми припустимо, що вона приїхала до Англії в гості і цей Гарольд підмовив її втекти з ним.

— Оце вже ймовірніше.

— Тоді її брат, — вона, очевидно, його сестра, — вирішив цьому завадити й приїхав з Греції. З необережності він потрапив до рук цього молодика та його старшого спільника. Вони силоміць примушують його підписати якісь папери, щоб перевести майно дівчини, яким, можливо, опікується її брат, на їхнє ім’я. Він не погоджується. Для переговорів з ним їм потрібен перекладач, і вони розшукують містера Меласа, скориставшися спершу послугами когось іншого. Дівчина не знає про братів приїзд і довідується про те випадково.

— Чудово, Ватсоне! — вигукнув Холмс. — Мені справді здається, що ви говорите правду. Ви самі бачите, що всі карти в нас у руках, тож нам слід поспішати, поки не сталося непоправне. Коли нам вистачить часу, ми їх упіймаємо.

— Але як ми дізнаємося, де той будинок?

— Якщо наші міркування правдиві й дівчину справді звуть — або звали — Софія Кратідес, то ми легко натрапимо на її слід. Зрозуміло, що з того часу, як