Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

— Освяти хату перед Великоднем, в чистий четвер, а потім починай мастити. Тільки масти не з печі, а з порога.

Зробила вона так, і тільки сонце з полудня, стала вона та й мастить.

Ранше він приходив пізно ввечері, а тепер вже тільки сонце з полудня, іде до неї. От і на цей раз тож приходить, переступив сінешній поріг, поздоровкався та й каже:

— Хто це таке бачив, щоб од порога хату мастити?!

А жінка тоді:

— А хто це таке бачив, щоб вмерти й ходити?

Тоді чоловік заплакав і пішов, і більше ніколи не приходив.

Чого мерці ходять і як ix віднадити

То таке кажуть: якщо людина вмирає і задумається, що їй шкода чогось чи когось, то обов'язково буде ходити. А щоб він не ходив, то треба подвір'я обсіяти маком-видюком. Прийде, кажуть, мрець, сяде і так плаче! А через те, що йому треба визбирати той всенький мак. Але ж він не визбирає — от і плаче. Поплаче — та й піде, більше не буде ходити.

Про кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.

Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:

— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?

Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.

Ввечері знов приходить кум. Каже:

— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?

І закрив двері і більше не появлявся.

Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.

— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!

Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».

— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!

— Бог простить.

– І в другий раз.

— Бог простить всі три рази.

— Що ж ти, бабусю, знаєш?

— Та ось що: звели ти своїм невідничим[19], хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.

Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.

От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.

От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:

— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.

— Що ти, стара, можеш?

— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п'є, а огонь їсть — ото і твій.

Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.

— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю[20], бо я тут дуже охляв.

Пустив він його. Через три зорі летить кінь.

— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.

От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.

— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси, — каже, — повище комишу.

От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.

Прилетіли до змія, змій і пита:

— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?

— Та вже ж битися.

От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:

— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.

— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?

— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.

Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують[21], а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.

От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:

— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!

Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:

– Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб'є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап'юсь, одужаю, так я царевича вб'ю сам.

От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:

— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.

Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.

От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:

— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси