Читати книгу - "Мати все"

Третього дня без пігулок, збуджений, сумний Платон випередив Ангеліну, що клопоталася на кухні з тим весільним меню, сам відчинив двері матері та нареченій, ухопив Раю за руку і запитав:

– Ти моя?

– Так, – прошепотіла перелякана Рая.

Платон вирвав із її рук пакет із фатою, відкинув – аж до вітальні полетів, підхопив дівчину на руки і стрімголов побіг до своєї кімнати. На шум вибігла нянька, усе зрозуміла без слів, кинулася до хазяйки:

– Іветто Андріївно, зараз він її…

Іветта важко обперлася об стіну, прошепотіла:

– А чого чекати?

– Та ви що! Я зараз побіжу якось відволікати його! – забідкалася нянька.

– Іди на кухню, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта.

Пакети в передпокої. Переступила через них, у шубі та чобітках пішла до вітальні, опустилася у крісло-трон, чіплялася поглядом у зачинені двері синової кімнати. Поруч тихо і безпорадно голосила нянька:

– Хіба то по-людськи?! Хіба то проститься?…

– А скільки ж Платонові терпіти?

– Та дали б йому таких ліків, щоби хоч до весілля почекав! Перед дитиною сором. Що то за новий режим ви йому вигадали? То спав день і ніч, тепер геть іншим став. Ото все дивується й дивується.

– Думаю, це через появу нових постатей у свідомості Платона. Раєчка… Лідоччин Дезінфікатор. Відразу два нових обличчя. Бідний Платон.

– Дівча бідне! Дозвольте чимось грюкнути, щоб отямився. Воно ж, наївне, мабуть, із переляку вже знепритомніло.

– Наївне? У сім’ях алкоголіків наївні не виживають.

– Ех, не знаєте ви межі!

– Помовч, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта. – Я повинна чути, що там відбувається.

Рая знала: це станеться. Вона думала – раніше, бо як мамка приводила додому нового кавалера, то на всі прелюдії йшло до п’яти хвилин – аби вигнати малих із хати. У першу ж ніч у розкішній столичній квартирі, коли вона вирішила втекти, та наштовхнулася посеред темної вітальні на Платона і мало не зомліла від шаленого щастя, вона знала: варто йому простягнути руку і розстебнути ґудзик на новій кофтині, вона не пручатиметься. Замре і… дозволить. І мамка казала: «Ох мужики дурні! Оце переспиш із ним – він твій!» А Рая вже з тої ночі затялася: нічого не хоче, аби лише Платон був її.

Рая знала, але красива пані впевнено втовкмачула нові уявлення про життя, де мамчиних істин не відшукати. Усе по честі. Спочатку тре’ весілля відгуляти. Він – чоловік, вона – законна дружина, а вже потім… Довірилася. Чекала і страшилася. Слова вчила… У кіно бачила. Там жінка заходила до кімнати з високим ліжком, повільно скидала прозорий пеньюар, пір’їнкою падала на простирадла, де супився міцний дядько, і шепотіла: «Навчи мене своєї любові, мій єдиний, бо своєї любові в мене не лишилося. Я віддала її тобі до останньої краплі».

– Навчи мене своєї любові, – шепотіла у Платонове фото, на яке й досі молилася щоночі, але того зимового вечора, за два дні до офіційного заміжжя, коли вони з Іветтою повернулися після чергових мандрів лікарнями, салонами і бутиками, слова застрягли в горлі, і вона лише встигла помітити, як округлилися очі красивої пані від несподіваного здивування, коли Платон підхопив її на руки і поніс до своєї кімнати.

Вона спочатку не зрозуміла. Тільки задихнулася від відчайдушної гордості – ніхто її на руках ще не носив, а сусід дядько Микола – не рахується, бо коли ото Рая з малими на кукурудзяному полі в багнюці застрягли, так дядько Микола брав їх на руки по черзі, матюкався зі смаком, та виносив на дорогу.

Вона спочатку навіть знітилася, що заважка для милого, учепилася в його шию обома руками, застидалася. І тільки коли Платон забіг до своєї кімнати, метушливо поклав її на ліжко і кинувся підпирати двері важким дубовим стільцем, задеревеніла. «Пані мене вб’є», – промайнуло, та посеред кімнати стояв Платон, дивився на Раю темними від збудження очима, стягував із себе одежину.

«Я йому не сподобаюся! Я не можу сподобатися! Я нічого не вмію. Я боюся… Я все зіпсую. Я не знаю… Не знаю як…» – спина колом. Де вже там на ліжку вигинатися.

– Раю! Чому ти не роздягаєшся? – раптом буденно спитав Платон.

Рая зашарілася і потяглася до светрика. «От і все! – ридала душа. – Я пропала… Зараз він зрозуміє, що я не навчена. Що дурна… Дурна й огидна…» Стягала того светрика, руки тремтіли. І на Платона не глянути: голий стоїть, волосся на голові куйовдить, очей із неї не зводить.

Платон раптом видихнув, хижо пригнувся і плигнув. Просто на дівчину. Ухопив за косу щосили, притиснув до ліжка. Рая зціпила долоньки у кулачки і поклялася собі подумки, що не закричить.

…Іветта так і пріла в шубі – ніяк не могла відвести погляду від синової кімнати. Тихо. Чому так тихо? Глянула на годинник. «Ще хвилину… Ще тільки хвилину, і треба йти до них, – констатувала холодно. – Двадцять хвилин позаду. Досить для першого разу. Якщо дівчина перелякалася, доведеться пояснити їй: Платон – дуже високоморальний хлопець. Він мав перевірити: незаймана чи ні. Міцний аргумент. Нам драних ляльок не треба. Ми – достойні люди».

Ангеліна сиділа на стільці поруч із хазяйкою, сльозу втирала.

– Добре, що це сталося сьогодні, – прошепотіла Іветта.

– І чим сьогодні краще, ніж завтра? – гірко зітхнула нянька.

– Сьогодні тут немає Лідочки, – відповіла Іветта. – І не треба, щоб вона знала.

Нянька зібралася була відказати хазяйці, що та дурне меле: «Лідуся, може, й не дізнається, а від Господа не сховатися». Та раптом із Платонової кімнати почувся відчайдушний Раїн крик.

Ліда знала про пригоду вже наступного ранку. Ангеліна ледь дочекалася, поки дзвінок із клініки вижене Іветту з дому. Прислухалася до тиші у кімнатах Платона і Раї, ухопила слухавку, вихлюпнула професорській доньці:

– Лідусю, все! Пропала дитина. Учора ввечері Платосик її чпокнув, як ту ляльку гумову. Майже у нас на очах. Як до кімнати добіг, сам Господь знає, а коли наївся, так покусав… До ранку плакала у своїй кімнаті. Я все чисто чула, тільки пожаліти не могла. Мати твоя біля неї чатувала.

– Добре, – почула байдужий Лідин голос.

– Як же «добре»?! – ошелешено. – Чи ти теж хвора, як ото твій брат?! Рятувати дівча якось треба, а ти верзеш, прости Господи!

– Добре, – повторила Ліда і поклала слухавку.

Дивні речі. Наїлася тих чудес новорічних, ніби розрослася зсередини дивним незбагненим усесвітом. Так багато всього в душі колотилося, що й помічати перестала – день, ніч, сніг падає, дітлашня на