Читати книгу - "Нетопир"

Харрі заледве сів. Він постарався відновити в пам’яті прогалину з тієї миті, як тицяв у «Рода Стюарта» пістолетом, і до того, як вони буквально кинулися один одному на шию і по-братськи розділили порцію ЛСД. Він так і не зміг пригадати причину такої щирої радості і взаємної симпатії — окрім, мабуть, «Джим-Біма». Зате пригадав, як ударив охоронця в «Олбері».

— Харрі Холе, ти пихатий алкаш, — сказав він собі.

Вони вийшли з флігеля і сіли на траву. Сонце сліпило очі, від учорашньої випивки горіло лице, але щодо іншого могло бути й гірше. Віяв легенький вітерець. Вони розсілися на травичці і милувалися хмарами, що сунули по небу.

— Гарна погода, щоб пострибати, — зауважив Джозеф.

— Стрибати я не збираюся, — відгукнувся Харрі. — Посиджу спокійно або поброджу де-небудь.

Джозеф примружився на сонце.

— Я мав на увазі — пострибати з неба. З парашутом. Skydiving.[84]

— Так ти парашутист?

Харрі прикрив очі долонею і поглянув на небо.

— А хмари? Не заважають?

— Ні, анітрохи. Це ж перисті хмари. Вони на висоті 15 000 футів од землі.

— Ти мене дивуєш, Джозефе. Не те щоб у мене було якесь уявлення про парашутиста, але не думав, що він виявиться…

— Алкоголіком?

— Наприклад.

— Хе-хе. Це дві сторони однієї медалі.

— Справді?

— Ти коли-небудь був у повітрі сам, Харрі? Літав? Стрибав з великої висоти, відчував, як повітря тримає тебе, обіймає і цілує?

Джозеф уже випив півпляшки вина, і його голос потеплішав. Коли він розповідав Харрі про принадність вільного польоту, очі в нього блищали.

— Усі відчуття розкриваються. Тіло волає, що ти не вмієш літати: «У мене немає крил!» — силкується воно перекричати свист вітру у вухах. Тіло впевнене, що ти помреш, і б’є тривогу, загострюючи всі відчуття: може, хоч одне з них знайде рішення. Твій мозок перетворюється на найпотужніший комп’ютер, він фіксує все: шкіра відзначає зростаючу температуру, вуха — зростаючий тиск, очі сприймають кожну деталь і найменші відтінки пейзажу, який простеляється під тобою. Ти навіть відчуваєш запах зовсім близької землі. І якщо вдасться приглушити страх смерті, Харрі, то на якусь мить ти стаєш ангелом. За сорок секунд ти проживаєш ціле життя.

— А якщо не зможеш заглушити страх?

— Не заглушити, а лише приглушити. Він має бути, звучати чистим і ясним звуком. Витвережувати. Адже відчуття загострює не сам політ, а страх. Він приходить як удар, як шалений імпульс, тільки-но ти виплигнеш з літака. Це як ін’єкція. Потім, розчиняючись у крові, страх робить тебе веселим і сильним. Якщо заплющиш очі, то побачиш, як він гіпнотизує тебе своїм поглядом, ніби красива отруйна змія.

— Тебе послухати — можна подумати, що це наркотик, Джозефе.

— Це і є наркотик! — Джозеф активно жестикулював. — Саме так. Ти хочеш, аби політ не кінчався, і що більше стрибків у тебе на рахунку, то важче смикати за кільце. Врешті-решт починаєш боятися передозування: раптом якогось дня ти не відкриєш парашут? Тоді ти припиняєш стрибки. І раптом розумієш, що у тебе вже виникла залежність. Бажання продовжувати гнітить і мучить тебе. Життя здається сірим і позбавленим сенсу. І ось ти вже сидиш у старенькому літаку «Сессна», який цілу вічність піднімається на 10 000 футів і з’їдає всі заощаджені гроші.

Джозеф втягнув повітря носом і заплющив очі.

— Коротше, Харрі, це дві сторони однієї медалі. Життя — гидота, але вибору немає. Хе-хе.

Він звівся на лікті і відсьорбнув вина.

— Я птах, який більше не може літати. Знаєш, хто такий ему, га, Харрі?

— Австралійський страус.

— Молодець.

Заплющуючи очі, Харрі чув голос Ендрю. Звичайно, це Ендрю валявся поруч на траві і розводився про те, що важливо і неважливо.

— Чув історію про те, чому ему не вміє літати?

Харрі похитав головою.

— Тоді слухай. У прадавні часи в ему були крила і він умів літати. Він зі своєю дружиною жив на морському березі, а їхня дочка вийшла заміж за Ябіру, лелеку. Одного дня Ябіру з дружиною принесли додому великий улов, з’їли майже все і в поспіху зовсім забули залишити, за звичаєм, кращі шматки старим Ему. Коли дочка принесла батькові Ему залишки риби, той у гніву відповів: «Хіба я, коли повертався з полювання, не віддавав тобі кращі шматки?!» Він узяв свою палицю та спис і полетів провчити Ябіру.

Ябіру без бою не здавався. Великою галузкою він вибив у Ему палицю. Потім двома ударами перебив тестеві крила. Підвівшись, Ему кинув у зятя спис. Він пробив йому спину і вийшов з рота. Від нестерпного болю лелека полетів на болота, де, як з’ясувалося згодом, спис неабияк став у пригоді йому для ловлі риби. А Ему втік у суху пустелю, де бігає й зараз, намагаючись піднятися в повітря на перебитих крилах.

Джозеф допив останні краплі, сумно подивився на порожню пляшку, заткнув її корком і відкупорив другу.

— Ця історія про тебе, Джозефе?

— Ну… — Він забулькав пляшкою. — Я вісім років пропрацював інструктором у Сессноку. Ми були гарною командою, найкращою. Ніхто не прагнув розжитися: ні ми, ні власники клубу. Працювали на чистому ентузіазмі. На зароблені гроші стрибали самі. Я був хорошим інструктором. Говорили, що кращим. Але я пішов звідти після одного нещасного випадку. Стверджували, що під час стрибка з курсантом я був п’яний. Я, мовляв, зіпсував стрибок!

— А що сталося?

— У сенсі? Тобі розповісти в подробицях?

— Ти кудись квапишся?

— Хе-хе. Гаразд, я розповім. — Пляшка виблискувала на сонці. — Діло було так. Страшенний збіг обставин. По-перше, погода. Коли ми піднялися, небо було затягнуте хмарами на висоті восьми тисяч футів. Така хмарність — не проблема, все одно парашут розкривають не раніше, ніж на висоті чотирьох тисяч. Головне, щоб, коли розкриється парашут, курсант бачив землю, сигнали, які йому подають, щоб його не понесло вітром кудись у Ньюкасл. Щоб знав, куди і як приземлятися, розумієш? Звичайно, коли ми піднялися, хмари були, але здавалося, вони ще далеко. Вся біда в тому, що у нас була старенька «Сессна», яка трималася на ізоляційній стрічці, наших молитвах і чесному слові. На десять тисяч футів, звідки стрибати, ми забиралися хвилин двадцять. Але коли ми вже злетіли, здійнявся вітер і нагнав силу-силенну хмар. А ми цього не бачили. Розумієш?

— А з землі по радіозв’язку вам не могли сказати, що хмари дуже низько?

— По радіозв’язку? Авжеж, хе-хе. Але прямо перед заданою висотою пілот врубив на всю гучність «Роллінґ Стоунз», щоб підбадьорити переляканих курсантів. Щоб