Читати книгу - "Острів Дума"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Містер Діріско навіть не виходить з машини, коли щось їм привозить, — сказав Ваєрмен. Він мав на увазі веселого товстуна, що представляв поштову службу США на південній частині острова Кейзі і на всій Думі. Ми сиділи на лавах перед будинком Злих Собак за день чи два до запланованого прибуття Годфрі. Під’їзна алея з товчених мушель блищала рожевою вологістю. Ваєрмен увімкнув бризкалки. — Що привезе, він залишає під стовпчиком поштової скриньки, давить на сигнал та чимдуж котить до Ель Паласіо. І хіба я можу його винити? Ні-ні, Нанетто[185].
— Ваєрмене, щодо лікаря...
— У березні, мучачо, і перед ідами[186]. Обіцяю.
— Ти просто хочеш віддалити візит, — сказав я.
— Ні, не хочу. Просто в мене зараз клопітний період, от і все. Минулого року я був трохи заскочений зненацька, а тепер так не мусить бути. Цього не може бути тепер, бо цього року міс Істлейк куди як менш здатна підключатися до справ. Ну, принаймні ми вже знаємо, чого чекати від Злих Собак, вони ж бо тут не вперше, а також Баумгартени. Баумгартени мені подобаються. Мають двоє дітей.
— Обидві дівчинки? — спитав я, згадавши застороги Елізабет щодо дочок на Думі.
— Та ні, два хлопці того типу, в яких на лобах мусив би світитися напис ЩО Б НЕ ТРАПИЛОСЯ, МИ ТУТ НІ ПРИ ЧІМ. До решти будників приїдуть зовсім нові люди. Я хочу сподіватися, ніхто з них не буде з тих, що влаштовують щоночі рок’н’ролові вечірки, але хто може знати?
— Ніхто, але принаймні ти можеш сподіватися, що свої диски Slipknot[187] вони залишать дома.
— Що таке Сліпнот. Хто такий Сліпнот?
— Ваєрмене, краще тобі цього не знати. Особливо, коли ти в такому заклопотаному робочому стані.
— Та ні. Ваєрмен просто роз’яснює тобі, як виглядає лютий, на острові Дума, мучачо. Я мушу бути готовим до можливих експромтів — що робити, якщо якогось з Баумгартенових хлопців вжалить медуза, або де дістати вентилятор для бабці Ріти Злої Собаки, котру вони на тиждень чи близько того, швидше за все, знову запроторять до задньої спальні. Ти, ма’ть, вважаєш, що міс Істлейк потроху того? Я бачив на вулицях Пзадалахари в День мертвих таких мексиканських мумій, що повзають і виглядають краще за бабцю Злих Собак. У її лексиконі є тільки дві фрази. Одна запитальна — «Ви принесли мені пиріжечка?», інша декларативна — «Подай салфетку, Ріто, здається, в мене з останнім пуком вийшло щось тверде».
Я розреготався.
Ваєрмен взутою в кросовок ногою надряпав на доріжці посмішку. Наші тіні лежали позаду нас на острівній дорозі: мощеній, гладенькій, рівній. Принаймні на цім її відтинку. Далі на південь вона була зовсім іншою.
— Відповідь на запит про вентилятор, якщо тобі цікаво, може звучати так: «Вентиляторне місто Дена»[188]. Це знамените ім’я чи як? І ось що я тобі скажу: мені насправді подобається вирішувати такі проблеми. Ліквідовувати дрібні кризи. Тут, на Думі, мені вдається робити людей набагато щасливішими, ніж як колись, коли я намагався це робити в суді.
«Тим не менше ти не втратив навички заводити людей подалі від проблем, які не бажаєш обговорювати», — подумав я.
— Ваєрмене, вистачить якихось півгодини, щоб відвідати лікаря, він лиш загляне тобі в очі і поплескає по черепу...
— Ти помиляєшся, мучачо, — промовив він терпляче. — О цій порі року ти з простим запаленням горла витратиш мінімум дві години на візит до лікаря в місцевій поліклініці. Додай ще годину на поїздку — а зараз це більше ніж година, бо сезон «зимових птахів», і жоден з них не певен, куди саме він їде своїм авто — от і маєш викинуті три години світлового дня, якими я не можу жертвувати. Як не можу проігнорувати зустріч з техніком по кондиціонерам у 17-му... з техніком по лічильникам у 27-му... з кабельником отам, якщо він нарешті з’явиться. — Він показав пальцем на дім далі по дорозі, котрий виявився під номером 39. — Молодь з Толідо винаймає цей будинок по 15 березня, вони платять сімсот доларів зверху за якусь штуку, що зветься вай-фай[189], а я навіть не знаю, що воно таке.
— Сигнал з майбутнього, ось що воно таке. В мене таке є. Джек мені зробив. Сигнал з майбутнього, де батьків ґвалтують, де ріжуть матерів.
— Гарна пісня. Арло Гатрі[190], 1967.
— Фільм, здається, вийшов у шістдесят дев’ятому, — уточнив я.
— Коли б він не вийшов, хай живе ґвалтівне майбуття. Це аж ніяк не відміняє того факту, що клопоту в мене зараз більше, ніж в одноногого учасника марафонських перегонів... Крім того, Едгаре. Ти добре розумієш, що швидким просвічуванням ока і ощупуванням черепа там не обійдеться. З цього все тільки розпочнеться.
— Але ж, якщо це потрібно...
— Наразі я цілком здоровий.
— Авжеж. Саме тому це мені щодня доводиться читати їй вірші.
— От же який скурвий канібал, набратися трохи літературної культури тобі не завадить.
— Так, не завадить, але ти знаєш, що я маю на увазі. — Я подумав, і не вперше, що серед тих, кого я знав в моєму дорослому житті, Ваєрмен — рідкісна людина, він може постійно казати мені «ні» і не викликати цим люті з мого боку. Він був генієм «ні». Іноді я гадав, що справа в нім, іноді — в тім, що аварія щось змінила в мені, іноді гадав, що і в тому і в іншому.
— Я можу читати, ти ж знаєш, — відповів Ваєрмен. — Короткими ривками. Достатньо, щоб зрозуміти. Написи на ліках, телефонні номери і таке інше. І я ж не відмовляюся зовсім від візиту до лікаря, отже попустися зі своїм домінантним тиском, не намагайся накинути всьому світові свій графік існування. Господи, уявляю собі, як ти зводив з розуму свою дружину. — Він глипнув на мене скоса і промовив: — Упс, здається, Ваєрмен ступив на слизьке?
— Ти вже готовий розповісти мені про той шрамик, що в тебе на скроні, мучачо?
Він вишкірився:
— Туше, туше. Всім мої вибачення.
— Курт Кобейн[191], — вгадав я. — 1993 року чи десь близько.
Він моргнув.
— Справді? Я сказав би,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Дума», після закриття браузера.