Читати книгу - "Меч приречення"

Ессі замовкла, опустила голову, не досить швидко, щоб Геральт не встиг помітити сльозу, яка зблиснула в куточку гарного ока. Дівчина торкнулася рукою квіточки, що висіла на її шиї, квіточки, всередині якої була велика блакитна перлина. Квіточка мала майстерні, плетені пелюсточки, зроблена була напрочуд уміло. Друхард, подумав відьми́н, упорався із завданням якнайкраще. Рекомендований ним ремісник зробив добру роботу. І не взяв із них ні гроша. Друхард заплатив за все.

— Тому, мостивий принце, — вела далі Ессі, здіймаючи голос, — не роби з себе блазня, пропонуючи відьми́нові роль найманця в армії, яку ти хочеш виставити проти океану. Не осмішуй себе, бо твоя пропозиція може викликати тільки сміх. Ти ще не зрозумів? Можеш заплатити відьми́нові за виконання завдання, можеш його найняти, щоб оборонив людей від зла, щоб відвернув від них небезпеку. Але не можеш відьми́на купити, не можеш ужити його для власної мети. Бо відьми́н, навіть поранений і голодний, кращий за тебе. Більше вартий. Тому й глузує з твоєї нікчемної пропозиції. Ти зрозумів?

— Ні, панно Давен, — холодно відповів Агловаль. — Не зрозумів. Навпаки, розумію все менше. А базисною річчю, якої не розумію, є те, чому я не повісив досі всю вашу трійцю, відшмагавши спершу батогами і припікши червоним залізом. Ви, панно Давен, намагаєтесь справити враження такої, що все знає. От і скажіть мені, чому я цього не роблю.

— Будь ласка, — негайно відпалила поетка. — Ти, Агловалю, цього не робиш, бо десь далеко, в глибині, жевріє в тобі іскорка пристойності, рештки честі, досі не придушені пихою новобагатька й купчика. Всередині, Агловалю. На дні серця. Серця, яке, що не кажи, спроможне кохати сирену.

Агловаль зблід як полотно і затис руки на бильцях крісла. Браво, подумав відьми́н, браво, Ессі, чудово. Пишався нею. Але одночасно відчував жаль, страшенний жаль.

— Ідіть звідси, — тихо сказав Агловаль. — Ідіть собі. Куди бажаєте. Дайте мені спокій.

— Прощавай, принце, — сказала Ессі. — А на прощання прийми добру пораду. Пораду, яку мав тобі вділити відьми́н, але не хочу, щоб відьми́н тобі її вділяв. Щоби принижувався, вділяючи тобі поради. Я зроблю це замість нього.

— Прошу.

— Океан великий, Агловалю. Ніхто ще не дослідив, що там, за горизонтом, якщо там узагалі щось є. Океан більший за будь-яку пущу, вглиб якої ви відтиснули ельфів. Він трудніше доступний, ніж будь-які гори й узвози, де ви різали боболаків. А там, на дні океану, мешкає раса, що користується зброєю, знає таємниці обробки металів. Стережися, Агловалю! Якщо з ловцями почнуть випливати лучники, ти розпочнеш війну проти чогось, чого не знаєш. Те, що ти хочеш зачепити, може виявитися осиним гніздом. Раджу вам, залиште їм море, бо море не для вас. Ви не знаєте й ніколи не довідаєтесь, куди ведуть сходи, що спускаються до низу Драконячих Ікол.

— Помиляєтесь, панно Ессі, — спокійно сказав Агловаль. — Ми довідаємось, куди ведуть ті сходи. Ба більше, ми по тими сходами спустимося. Заглянемо, що там по той бік океану, якщо там узагалі щось є. І добудемо з океану все, що вдасться видобути. А як не ми, то зроблять це наші онуки чи онуки наших онуків. Це лишень питання часу. Так, ми це зробимо, хоч би той океан мав зачервонітися від крові. І ти про це знаєш, Ессі, мудра Ессі, ти, що пишеш хроніку людства своїми баладами. Життя — то не балада, мала, бідна поетко з гарними очима, загублена серед своїх гарних слів. Життя — це боротьба. А боротьби навчили нас саме оті більше від нас варті відьми́ни. Це вони показали нам дорогу, проторували її для нас, услали її трупами тих, що стояли нам, людям, на перешкоді й заваді, трупами тих, що боронили перед нами цей світ. Ми, Ессі, продовжуємо цю боротьбу. Це ми, а не твої балади, творимо хроніку людства. І не потрібні вже нам відьмини, й так ніщо вже нас не стримає.

Ессі, зблідла, дмухнула на пасемко і різко звела голову.

— Ніщо, Агловалю?

— Ніщо, Ессі.

Поетка усміхнулася.

Раптом із передпокоїв долинули галас, крики, тупотіння. До залу вбігли пажі й вартові, вже перед дверми стали навколішки або зігнулися в поклоні, творячи рівний ряд.

У двері ввійшла Ш’єєназ.

Її салатове волосся було майстерно укладене, підняте розкішною діадемою з коралу та перлів. Була в сукні кольору морської води, з білими немов піна шлярками. Сукня мала велике декольте, отож приваби сирени, хоча частково прикриті та прикрашені кольє з нефриту і ляпіс-лазуру, далі були гідні найвищого захоплення.

— Ш’єєназ, — зойкнув Агловаль, падаючи на коліна. — Моя… Ш’єєназ.

Сирена повільно наближалася, а хода її була м’якою та повною грації, плавною, мов напливаюча хвиля.

— Ах! — скрикнув Горицвіт. — Моя балада… Точнісінько як моя балада… Вона заради нього здобула ніжки, але втратила голос.

— Нічого я не втратила, — наспівно сказала Ш’єєназ найчистішою загальницею. — Поки що. Після цієї операції я наче наново на світ народилася.

— Ти розмовляєш нашою мовою?

— А що, не можна хіба? Як ся маєш, біловолосий. О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, якщо не помиляюся. Ти вже краще з нею знайомий чи досі ледь-ледь?

— Ш’єєназ… — пронизливо зойкнув Агловаль, наближаючись до неї на колінах. — Кохання моє! Моя кохана… єдина… Отож врешті… То все-таки, Ш’єєназ!

Сирена зграбним жестом простягнула йому руку для поцілунку.

— Так. Бо я теж кохаю тебе, дурнику, а що то було б за кохання, якби кохаючий не був спроможний на трішки жертовності.

IX

Вони виїхали з Брімефорду в ранній прохолодний ранок, серед туману, який пригашував яскраву червінь випливаючої з-за обрію кулі сонця. Від’їхали втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували, — просто хотіли бути разом. Якийсь час.

Залишили кам’янистий мис, попрощалися з уривистими, пошарпаними кліфами над пляжами, чудернацькими формаціями висічених хвилями і вітрами вапняних скель. Але, коли спустилися у квітучу й зелену долину Доль Аделятт, то далі мали в ніздрях запах моря, а у вухах гуркіт прибою та різкі, дикі крики чайок.

Горицвіт говорив не замовкаючи, без перерви, перестрибував із теми на тему і майже жодної не закінчував. Розповідав про Країну Браса, де дурний звичай наказує дівчатам берегти незайманість аж до заміжжя, про залізних птиць з острова Ініс Порхут, про живу і мертву воду, про смак та дивовижні властивості сапфірового вина, званого цііі, про королівських четвернят із Еббінгу,