Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

чотирнадцятому, тепер настала синова черга, люди мов подуріли, кажу вам. Хіба не можна домовитися? — Таж Гітлер не хоче домовлятися, пані Боннетен. — Що, Гітлер? Цей чолов'яга хоче Судети? Знаєте, я віддала б йому. Не знаю, люди це чи гори, а мій син піде складати свою голову за них. Я йому віддала б їх! Віддала б! Вам хочеться їх? Беріть! Тут його і застукали б. Скажіть, — поважно провадила вона, — похорон сьогодні? А не знаєте, о котрій годині, бо я хочу подивитися крізь вікно, як його нестимуть?“ Чого вони сікаються усі до мене з цією війною? Він тримав свого військового квитка, щосили стискав його і не зважувався покласти до кишені: то було єдине, чим він володів на білому світі. Він відкрив його на ходу, побачив своє фото і трохи заспокоївся; ці маленькі темні рисочки, які розповідали про нього, здавалися не такими тривожними, коли він на них дивився, не мали аж такого вже лихого вигляду. Він сказав собі: „Ну й що! Ну й що, — сказав він, — хіба це лихо — не вміти читати!“ Дезертир, невисокий знесилений молодик, піднімався проспектом Кліші, од вітрини до вітрини тягнучи за собою своє відображення, в нього не було ненависти, він не хотів іти у військо, він був дезертиром, був хвацьким бритоголовим хлоп'ягою, який живе в Барселоні, у кварталі Барріо Чіно, його переховує дівчина, яка в нього закохалася. Але як можна бути дезертиром? Якими очима потрібно на себе дивитися?

Він стояв у нефі, священик співав для нього; він думав собі: „Спочинок, супокій, супокій, спочинок“. „Ступивши в вічність, він нарешті став собою“.[9] Ти створив мене таким, який я є, і незбагненні шляхи твої; я найганебніший із твоїх задумів, ти бачиш мене, і я слугую тобі, повстаю проти тебе, ображаю тебе й, ображаючи, слугую тобі. Я — твоє творіння, ти любиш себе в мені, ти терпиш мене, ти, який створив чудовиська. Задзеленчав дзвоник, віруючі схилили голови, та Даніель стояв прямо, з непорушним поглядом. Ти бачиш мене, Ти любиш мене. Він почувався спокійним і святим.

Похоронна карета зупинилася біля дверей двадцять четвертого будинку. „Ось вони, ось вони“, — сказала пані Боннетен. — „Це на четвертому поверсі“, — сказала консьєржка. Вона впізнала службовця похоронного бюра і сказала йому: „Добридень, пане Рене, як справи?“ — „Добридень, — відказав пан Рене. — Бачте, надумалися хоронити в неділю“. — „Ох, — сказала консьєржка, — такі ми вже вільнодумці!“ Жак подивився на Матьє і, грюкнувши кулаком по столі, сказав: „А якщо ми виграємо цю війну, то знаєш кому від цього буде зиск? Сталінові“. — „А якщо будемо сидіти склавши руки, то зиск отримає Гітлер“, — м'яко відказав Матьє. — „Ну, й що? Сталін — це той самий Гітлер. От тільки угода з Гітлером заощадить нам два мільйони людей і порятує нас від революції“. Ну от. Матьє підвівся і зиркнув у вікно. Він навіть не розлютився; він думав: „Навіщо все це?“ Філіп дезертирував, а небо зберігало свій добротливий недільний вигляд, вулиці пахнули вишуканою кухнею, мигдальними тістечками, курятиною, родиною. Пройшла подружня пара, чоловік ніс тістечка, загорнуті у вощений папір, він тримав пакет на мізинці за рожеву стрічечку. Як і щонеділі. Це жарт, це не насправжки, бачиш, яке все спокійне, жодного виру, це маленька недільна смерть, маленька смерть у родинному колі, тобі треба лише виправити свій ґандж, небо існує, продуктова крамниця існує, торт існує; дезертири не існують. Неділя, неділя, перша черга біля пісуару на майдані Кліші, перша денна спекота. Ввійти до ліфта, який щойно опустився, вдихнути в його темній клітці парфуми білявки з четвертого поверху, натиснути білу кнопку, легеньке погойдування, тихий підйом, вставити ключа в замкову шпарину, як і щонеділі, почепити капелюха на третій вішалці, поправити вузол краватки перед люстром у передпокої, штовхнути двері до вітальні, гукаючи: „Ось і я“. Що вона робитиме? Хіба не підійде вона до нього, як і щонеділі, шепочучи: „Милий мій“? Це було так правдоподібно, від правдоподібности аж душило. І все-таки він утратив це назавжди. Якби ж то я міг розлютитися! Він дав мені ляпаса, подумалося йому. Дав ляпаса. Він зупинився, у боці шпигало, він притулився до дерева, він не гнівався. „Ох, — з відчаєм подумав він, — ну, чому я більше не дитина?“ Матьє сів навпроти Жака. Жак говорив, Матьє дивився на нього, і все було таке нудне, бюрко у напівмороці, тиха мелодія потойбіч сосон, мушлі вершкового масла на тарілці, порожні келихи на таці: незначуща вічність. Йому теж хотілося заговорити. Говорити ні про що, аби нічого не сказати, щоб розбити цю вічну тишу, яку не вдавалось пробити братовому голосові.

— Не суши собі мізки. Війна, мир — все воно варте одне одного.

— Як це — варте? — здивовано перепитав Жак. — Скажи-но це мільйонам людей, які готуються до смерти.

— То й що? — добротливо поспитався Матьє. — Вони носять у собі свою смерть від самісінького народження. І навіть якщо їх виполонять до одної душі, то людство все одно буде повне, як і раніше: жодної прогалини, жодної нестачі.

— Крім дванадцяти-п'ятнадцяти мільйонів душ, — сказав Жак.

— Та не в кількості справа, — сказав Матьє. — Воно заповнене лише саме собою, йому нікого не бракує, і воно нікого не чекає. Воно, як і раніше, йтиме нікуди, й такі ж самі люди будуть ставити ті самі запитання й так само марнуватимуть життя.

Жак, усміхаючись, дивився на нього, щоб показати, що він не такий уже й дурний.

— І що ти хочеш оцим сказати?

— Та якраз нічого, — відказав Матьє.

— Ось вони, ось вони, — збуджено закричала пані Боннетон. — Зараз поставлять домовину на мари.

Війна — це ніщо, потяг вирушав, наїжачившись піднятими кулаками, Моріс знайшов товаришів: Дюбеш і Лоран притиснули його до вікна, вони співали: „З інтернаціоналом здобудемо людских прав“. „Ти співаєш, як моя дупа“, — сказав йому Дюбеш. — „Як умію!“ — буркнув Моріс. Йому було гаряче, давило у скронях, це був найкращий день у його житті. Шарлеві було зимно, в животі боліло, він подзвонив утретє; він чув гучання хутких кроків у коридорі, грюкали двері, та ніхто не приходив. „Що вони там дляються, я ще вроблюся тут через них“. Важко гупаючи, хтось пробіг біля кімнати…

— Гей-но! — погукав Шарль.

Тупіт лунав і далі, гомін ущух, та над головою його почали гучно стукати. Нехай їм усячина, якби це була мала Дорліяк, яка дає їм щомісяця п'ять тисяч франків самих лише чайових, то вони очі одна одній повидирали б, аби зайти до її палати. Він здригнувся,