Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

увійди в мене, залишалося ще трохи ночі, мов піт між його сорочкою й тілом, трохи кіптяви, трохи прісної й ніжної тривоги, та він реготався на відкритому повітрі, й жінки були тут зайві; війна була тут, війна, революція, перемога. Ми залишимо в себе свої гвинтівки. Всі вони: кучерявий, бородань, той, що в окулярах, високий молодик повернуться зі своїми гвинтівками, співаючи „Інтернаціонал“, і буде неділя. Назавжди неділя. Він підняв кулак.

— Він піднімає кулак. Розумно.

Моріс обернувся з піднятим кулаком.

— Що, що? — поспитався він.

— Вам хочеться вмерти за Судети? — поспитався бородань.

— Заткни пельку, — відказав Моріс.

Бородань нерішуче зиркнув на нього лихим поглядом, здавалося, він намагається щось пригадати. Раптом він заволав:

— Геть війну!

Марсель відступив на крок, і його торбина на когось наштовхнулася.

— Ти замовкнеш? — поспитався він. — Замовкнеш ти чи ні, чорноротий?

— Геть війну! — надривався бородань. — Геть війну!

Руки його затряслися, очі закотилися під лоба, він уже не міг зупинитися. Моріс дивився на нього з сумним подивом, люті в нього не було, якоїсь миті він подумав було, що треба затопити йому в пику, аби він заткнувся, як ото стукають по спині дітлахів, коли на них нападає гикавка; та на кісточках його пальців іще зберігався дотик до тендітного тіла, і тут не було чим пишатися: він ударив хлопчака; чимало води втече, поки я зроблю це ще раз.

— Іди звідціля, гнидо! — сказав він.

Бородань знай кричав гарно поставленим і трохи стомленим голосом — голосом багатія; і в Моріса зненацька з'явилося прикре відчуття, що все це зроблено навмисне. Він роззирнувся довкруги, й радість його розтанула: винні всі, вони не робили того, що мусили робити. Якщо на мітингу який-небудь тип починає кричати всяку хріновину, то натовп кидається на нього і валить з ніг, видно тільки, як руки здіймаються у повітря, а далі по всьому. А замість цього хлопці відступили, і докруг бороданя утворилася порожнеча; ота молодичка з цікавістю дивилася на нього, випустивши руку свого чоловіка, хлопці відверталися, в них був нещирий вигляд, вони вдавали, ніби нічого не сталося.

Якась величезна чудернацька знеохота налягла на Моріса: це сонце, цей чоловік, який самотньо волав і волав, як заведений, і ці мовчазні чоловіки, які поопускали голови… Його знеохота переросла у тривогу; він плечем розсунув натовп і попрямував до виходу з вокзалу, до справжніх товаришів, які вимахували кулаками під полотнищами знамен. Бульвар Монпарнас був порожній. Неділя. На терасі „Купола“ снідало двоє чи троє відвідувачів; продавчиня краваток стояла на порозі своєї крамниці; на другому поверсі будинку номер дев'яносто дев'ять, над „Космосом“, чоловік без піджака з'явився у вікні й сперся ліктями на балюстраді. Мобер і Тереза радісно заволали: ще одна! Там, на стіні, поміж „Куполом“ і аптекою, висів великий жовтий плакат з червоною облямівкою, „Французе“, ще вогкий. Мобер кинувся, втягнувши голову в плечі, головою вперед. Тереза бігла за ним, вона раділа, мов дурненька: вони вже роздерли шість таких плакатів, на очах у приголомшених добросердих багатіїв, незлецьки було мати молодого дужого захисника, нівроку на зріст і такого, який знає, що робить.

— Мерзота! — вигукнув Мобер.

Він роззирнувся довкруги; поруч зупинилася дівча, йому було років з десять, воно дивилося на них, граючись кісками; Мобер ще голосніше гукнув:

— Мерзота!

І Тереза голосно сказала йому в спину:

— Як це уряд дозволяє, щоб вивішувалися отака мерзота?

Продавчиня краваток не відповіла: це була гладка сонна молодиця, невиразна професійна усмішка завмерла на її вустах.

Французе!

Німецькі вимоги неприйнятні. Ми зробили все, щоб зберегти мир, та ніхто не може вимагати, аби Франція відмовилася від своїх зобов'язань і погодилася стати нацією другого сорту. Якщо сьогодні ми кинемо напризволяще чехів, то завтра Гітлер буде вимагати Ельзас…

Мобер ухопив плакат за край й відірвав, ніби качине крильце, довгу стьожку жовтого паперу. Тереза взяла плакат за правий кут, смикнула, залишився чималий шмат:

від Франції, щоб вона

і погодилася

нацією

якщо сьогодні ми ки

немо

На стіні залишилася жовта нерівна зірка; Мобер відступив, щоб помилуватися своєю роботою: геть тобі жовта зірка, з обірваними, незначущими словами. Тереза усміхнулася і глянула на свої руки в рукавичках, до них прилип уривок плаката, невеличка лушпайка на правій рукавичці: „Респу…“, вона потерла великого пальця об вказівний, і жовтий клаптик скачався у кульку, зсохся і зробився твердий, мов голівка булавки. Тереза розвела пальці, кулька впала, вона тішилася відчуттям своєї могуті.

„Мені потрібен маленький біфштекс, пане Дезіре, маленький біфштекс грамів на триста, гарний такий, але відріжте як слід: вчора мене обслуговував ваш продавець, і я була невдоволена, самі жили. Скажіть, будь ласка, що сталося в тому будинку навпроти? Ну, в двадцять четвертому, з чорними шторами. Там хтось помер? — Ох, не знаю, — відказав різник. — У двадцять четвертому в мене клієнтів немає, вони купують у Бертьє. Погляньте, підійде воно вам чи ні, рожеве, ніжне, тендітне, мов піна від шампанського, і жодного сухожилля, його сирим можна їсти. — У двадцять четвертому, — озвалася пані Льєтьє, — таж я знаю, там віддав богу душу пан Віґ'є. — Пан Віґ'є? Не знаю такого. З нових мешканців? — Та ні ж бо, це невисокий чорнявий добродій, ви його знаєте, він пригощав цукерками Терезу. — А-а, такий пристойний пан? От шкода! Я дуже буду шкодувати за ним; пан Віґ'є, треба ж таке! — Знаєте, він доста пожив на світі, от і вмер. — Ох, — мовила пані Льєтьє, — як я сказала чоловікові, цей дідок помер вчасно, ніби нюхом чув, за півроку ми ще, може, і шкодуватимемо, що не на його місці. Знаєте, що вони винайшли? — Хто? — Та німаки ж. Воно вбиває людей, наче мух, і вони вмирають у жахливих муках. — О, господи, цього тільки бракує! От розбійники! Але що це таке? Що воно таке? — Ох, це щось таке, як газ, чи, може, промінь, так мені пояснили. — Тоді це смертельний промінь, — піднявши голову, сказав різник. — Авжеж, авжеж, щось на кшталт променя. То скажіть, хіба не краще лежати в сирій землі? — Маєте рацію, я ввесь час це кажу. Ніякого більше господарства, ніяких клопотів; мені ось як хотілося б умерти: заснути увечері та й не прокинутися вранці. — Здається, він так і помер. — Хто? — Цей маленький дідок. — Є люди, яким таланить, а нам доведеться усього зазнати, дарма що ми жінки, ви ж бачили, як воно в Еспанії. Ні, антрекот, а крім того, чи немає у вас тельбухів для мого кота? Коли ж я думаю: знову війна! Мій чоловік воював у