Читати книгу - "Мізері"

додав чотири прикуски до купи, що росла в нього на колінах, а також кілька маленьких упаковок кукурудзяних і пшеничних пластівців. Пол не знайшов жодної пачечки підсолоджених пластівців. Якщо вони колись тут були, то Енні вмолотила їх під час останнього нервового зриву.

На одній із верхніх поличок охайним стосом (як дрова в сараї) стояли пачки «Слім Джима»[110]. Він узяв чотири палички, намагаючись не порушити пірамідальну конструкцію, та жадібно з’їв одну просто на місці, насолоджуючись солоним, жирним присмаком. Він засунув обгортку собі під штани, аби позбутися пізніше.

Починали боліти ноги. Пол вирішив, що як він не збирається тікати чи спалити цей будинок, то треба повертатися до своєї кімнати. Біль іще не розгулявся на повну, проте скоро йому стане непереливки. Варто було би ковтнути пару пігулок і писати, поки очі не позлипаються. Потім можна буде поспати. Він сумнівався, що Енні повернеться того ж вечора, окрім того, насувалася гроза. Пола надзвичайно вабила перспектива спокійно писати, мирно спати та знати, що він сам-один і що Енні не заскочить будь-якої миті в кімнату з черговою несамовитою ідеєю чи божевільною вимогою, — тоді навіть біль у ногах буде здаватися не таким сильним.

Пол виїхав із комори, зупинив візка, аби вимкнути світло, нагадуючи собі, що треба

(«сполоснути» )

поставити все на свої місця перед тим, як піти. Якщо в нього закінчиться їжа, перш ніж повернеться Енні, він завжди зможе роздобути ще,

(«неначе голодний пацюк, правда, Полі?» )

але не варто забувати про обережність. Не треба забувати одну просту істину — він ризикує життям кожного разу, як вибирається зі своєї кімнати. Про це аж ніяк не треба забувати.

18

Коли він викотився у вітальню, йому в очі знову впала книжка під кавовим столиком. «ДОРОГА СПОГАДІВ». Вона була завбільшки з фоліант шекспірівських п’єс та завтовшки з родинну Біблію.

Полу стало цікаво — він підібрав книгу та розгорнув її.

На першій сторінці розмістилася невеличка газетна замітка під назвою: «ШЛЮБ ВІЛКС І БЕРРІМАН». На фотографії було зображено блідого чоловіка з вузьким обличчям і жінку з темними очима та щільно стиснутими губами. Пол перевів погляд від фотографії на портрет над камінною поличкою. Жодних сумнівів. Жінка, яку, згідно зі статтею, звали Крісілда Берріман («Ото ім’я! Варте того, щоби звучати в романах про Мізері », — подумалося Полу), була матір’ю Енні. Під вирізкою стояв охайний підпис, зроблений чорними чорнилами: «“Часопис Бейкерсфілда”, 30 травня, 1938».

На другій сторінці було оголошення про народження дитини: Пол Емері Вілкс з’явився на світ у пологовому будинку Бейкерсфілда 12 травня 1939 року. Батько: Карл Вілкс, мати: Крісілда Вілкс. Пол здригнувся, коли прочитав, як звали брата Енні. Мабуть, той самий, з яким вона ходила в кіно дивитися серіали. Її брата також звали Полом.

Третя сторінка містила замітку про народження Енн Марі Вілкс, д. н. 1 квітня 1943 року. Тобто Енні щойно виповнилося сорок чотири роки. Пол також не випустив з уваги той факт, що вона народилася в День усіх дурнів.

Надворі шумів вітер. У вікна бився дощ.

Забувши про біль, Пол зачаровано перегорнув сторінку.

Наступна вирізка займала цілу шпальту «Часопису Бейкерсфілда». На фотографії виднілися силуети пожежників на фоні полум’я, що виривалося з вікна каркасного будинку.

П’ЯТЕРО ОСІБ ЗАГИНУЛО ВНАСЛІДОК ПОЖЕЖІ

У БАГАТОКВАРТИРНОМУ БУДИНКУ

П’ятеро людей, четверо з яких — члени однієї родини, померли, задихнувшись димом під час пожежі третього ступеня, що сталася рано-вранці у середу у багатоквартирному будинку по Вотч-Гілл-авеню, що в Бейкерсфілді. Серед загиблих було троє дітей: Пол Кренміц (8 років), Фредерік Кренміц (6 років) і Елісон Кренміц (3 роки). Четвертою жертвою виявився їхній батько, Едріан Кренміц (41 рік). Містер Кренміц устиг врятувати свою четверту дитину, Лорін Кренміц (1,5 року). За словами місіс Джесіки Кренміц, чоловік передав їй у руки наймолодшу дочку та мовив: «Я повернуся з іншими за хвилину чи дві. Молися за нас». «Більше я його не бачила», — сказала вона.

П’ятою жертвою став Ірвін Тальман (58 років), холостяк, який мешкав на останньому поверсі. Під час пожежі квартира на третьому поверсі виявилась порожньою. Родина Карла Вілкса, яку спочатку оголосили зниклою без вісти, поїхала з дому у вівторок увечері через протікання труб на кухні.

«Я співчуваю місіс Кренміц та її утраті, - сказала Крісілда Вілкс кореспонденту «Часопису», — але я дякую Богові, що він урятував мого чоловіка та двох дітей».

Начальник центрального пожежного відділу містер О’Вун повідомив, що пожежа почалася в підвалі будинку. Щодо можливості підпалу він зауважив: «Скоріш за все, у підвал пробрався якийсь пропияка, добряче хильнув і випадково пустив півня сигаретним недопалком. Можливо, він утік, замість того щоби спробувати загасити вогонь, від якого померло п’ятеро людей. Сподіваюся, ми його впіймаємо». Щодо зачіпок для слідства начальник відповів: «У нас є декілька, і ми йдемо по гарячому сліду, запевняю вас».

Тими самими чорними чорнилами, тим самим охайним почерком під статтею був виведений напис: «28 жовтня 1954 року».

Пол підвів очі. Він сидів абсолютно непорушно, тільки серце гупало в горлянці. У животі стало гаряче й млосно.

«Маленькі паскудники».

«Серед загиблих було троє дітей».

«Паскудники місіс Кренміц із квартири поверхом нижче».

«Ні, о Боже, ні».

«Як я ненавиділа цих маленьких паскудників».

«Вона була зовсім малою! Її навіть не було вдома!»

«Їй було одинадцять. Достатньо доросла й достатньо розумна, щоби, принаймні, розлити трохи керосину біля пляшки дешевого лікеру, потім запалити свічку та встановити її посередині керосинової калюжі. Може, вона навіть не думала, що це спрацює. Може, вона гадала, що пальне випарується ще до того, як догорить свічка. Може, вона сподівалася, що вони встигнуть вибратися… просто хотіла налякати сусідів. Але вона зробила це, Поле, зробила, щоб їй, і ти це знаєш».

Так,