read-books.club » Сучасна проза » Діти з Долини Райдуг 📚 - Українською

Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Діти з Долини Райдуг" автора Люсі Мод Монтгомері. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 57 58 59 ... 67
Перейти на сторінку:
старші.

— Я теж співала «Поллі Воллі Дудл», — долинув з ліжка кволий голосок Уни, — і мене слід було покарати так само, як вас.

Пані Клоу принесла дівчинці склянку молока, Фейт, Джеррі й Карл шмигонули в комору, а Джон Мередіт подався до бібліотеки, де довго сидів у темряві наодинці з гіркими думками. Отже, його діти виховують себе самі, позаяк «більше немає кому», самостійно долаючи труднощі, за відсутності руки, що вела б їх, чи голосу, який дав би пораду. Слова Фейт, промовлені без жодного лихого наміру, вжалили нещасного батька в самісіньке серце. Виходить, за ними немає кому пригледіти, подбати про їхні душі й тіла. Яка вразлива була його Уна, лежачи в ризниці непритомна! Якими тоненькими здавалися її рученята, як поблідло її лице! Вона мовби щомиті могла покинути його — маленька Уна, про яку Сесілія просила його дбати… Опісля смерті дружини йому ще не доводилося відчувати такого жаского страху, як тоді, коли він дивився на свою зомлілу донечку. Він мусить удіяти щось — але що? Невже попросити руки Елізабет Кірк? Вона добра жінка… вона подбає про його дітей. Пан Мередіт змусив би себе до цього, якби не кохав Розмарі Вест. Але, не притлумивши цього почуття, він не міг освідчитися іншій жінці. А притлумити він не міг — хоч і намагався, та марно. Того вечора Розмарі була в церкві, уперше після повернення з Кінгснорта. Він лише мигцем побачив її на задній лаві серед юрми односельців. Серце його шалено закалатало. Доки хор виводив гімни, він сидів, похиливши голову, і відчував, як кидається в обличчя кров. Вони не зустрічалися, відколи Джон Мередіт просив її руки. Коли він підвівся, щоб оголосити наступний гімн, руки його тремтіли, а звично бліде лице паленіло рум’янцем. Потім, коли зомліла Уна, він забув про все на світі, але тепер, у темній тиші бібліотеки, страшне розуміння вразило його знову: Розмарі була для нього єдиною в цілім світі. Марно й думати про те, щоби побратися з іншою. Він не може скоїти такого святотатства навіть заради дітей. Він мусить нести свій хрест самотужки — намагатися бути кращим, дбайливішим батьком, настановляти своїх дітлахів, щоб вони не боялися йти до нього зі своїми маленькими прикрощами. Пан Мередіт засвітив лампу й узяв із полиці товстенну книжку, яка нещодавно справила щиру сенсацію в богословських колах. Він намірявся прочитати лиш один розділ, щоб угамувати розбурхані думки — та вже за п’ять хвилин геть забув про цей світ з усіма його негараздами.

Розділ 29

Страшна історія

Одного червневого вечора Долина Райдуг видалася неймовірно прекрасною, і це відчули діти, розсівшись на галявині, де з-над Закоханих Дерев линув казковий дзвін, а вітер гладив зелені коси Білої Дами, сміявся й висвистував, мов вірний, добросердий друзяка. У видолинку ширився духмяний запах молодих папоротей. Дикі вишні, що видніли там і тут поміж темних ялин, стояли вкутані білим серпанком. У кленах поза Інглсайдом виспівували вільшанки. На гленських схилах квітнули сади, прегарні, духмяні й загадкові в дедалі густіших сутінках. Була весна, а молодь мусить тішитися весні. Того вечора в Долині Райдуг тішилися всі, доки Мері Ванс не налякала присутніх оповіддю про привид Генрі Воррена.

Джема з ними не було. Тепер вечорами він зазвичай готувався до вступних іспитів на горищі. Джеррі вудив форель у ставку. Волтер читав решті морські вірші Лонгфелло[28], а вони сиділи, заворожені красою й таємницею кораблів. Потім усі розмовляли про майбутнє — що робитимуть, коли виростуть… куди помандрують, які побачать далекі, незнані береги. Нен і Ді збиралися до Європи. Волтер мріяв про Ніл, який зі стогоном несе свої води попри єгипетські бархани, і про те, щоб хоч мигцем уздріти Сфінкса. Фейт скрушно припустила, що їй, вочевидь, доведеться бути місіонеркою — так сказала стара пані Тейлор — але тоді вона бодай побачить Індію чи Китай, ці загадкові східні краї. Карл усім серцем прагнув податися до африканських джунглів. Уна мовчала. Вона подумала, що хоче просто лишитися вдома. Тут краще, аніж будь-де. Як гірко буде, коли вони виростуть і розлетяться по світі. Від цієї думки Уні стало самотньо. Та інші мріяли захоплено, аж доки Мері Ванс відігнала звабливу мару самою своєю появою.

— Ох, я й задихалася! — вигукнула вона. — Летіла з того пагорба, наче скажена, так налякалася там, коло старого дому Бейлі.

— Що налякало тебе? — здивувалася Ді.

— Сама не знаю. Я там нипала попід бузком — дивилася, чи квітнуть уже конвалії. Темно було, наче в могилі — а тоді з того боку саду, поміж вишень, щось як ворухнеться, як шурхне! Таке біле. Кажу вам, я й не дивилася — чкурнула звідтіля, аж п’яти замигтіли. То, певне, був привид Генрі Воррена.

— А хто такий Генрі Воррен? — запитала Ді.

— І звідки в нього привид? — докинула Нен.

— Хіба ви не знаєте? Ох, а виросли ж у Глені! Заждіть, я вам усе розкажу, тільки відсапаюся.

Волтер удоволено зіщулився. Він любив жаскі оповідки про привидів: їхні загадкові, драматичні напруження сюжету й моторошні деталі були справдешньою втіхою його душі. Зненацька навіть Лонгфелло здався прісним і нецікавим. Волтер відкинув книжку й випростався, спершись на лікті, щоб слухати пильно, і звернув натхненні очі до Мері, їй не хотілося, щоб він так дивився на неї. Вона відчувала, що могла б розповісти все значно краще, якби не цей його погляд. О, вона додала б кілька барвистих деталей, щоб нагнати жаху — але мусила вдовольнитися голими фактами… а чи тим, що їй розповіли як достеменний факт.

— Ну… — почала Мері, — усі ви знаєте, що тридцять років тому жили в цьому домі старий Том Бейлі із жінкою. Сам він, подейкують, був нікчемником, та й жінка його не краща. Своїх дітей вони не мали, але, як померла Томова сестра, забрали до себе хлопця — оцього ж таки Генрі Воррена. Він тоді мав років зо дванадцять, худющий був і дрібний. Я чула, що Том із жінкою ставилися до нього геть зле — шмагали й не давали їсти. Начебто хотіли зжити його зі світу, а собі забрати трохи грошей, що лишилися йому від матері. Генрі не зразу скопитився — у нього ще були напади… пілепсія, так люди казали — і так він собі ріс, божим дурником, до вісімнадцяти літ. Дядько звикле шмагав його отам, у саду, бо звідти їх ніхто не бачив. Але чути — то всі чули, і то було

1 ... 57 58 59 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти з Долини Райдуг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти з Долини Райдуг"