Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— Я не помітив, що ви робили. Звісно, мене це не виправдовує. Я винен більше, ніж ви… я розумію. Але навіщо ж ви співали тієї дурної останньої пісні?

— Ми не подумали, — промимрив Джеррі, відчуваючи, що то кепське пояснення, надто що сам він часто закидав Фейт недбалість на щоденних зборах виховного клубу. — Але нам дуже прикро, тату… дуже! Дайте нам лупки, тату. Ми заслужили, щоб нас вишпетили, як годиться.

Але пан Мередіт нікого не вишпетив і нікому не дав ніякої лупки. Він пригорнув своїх маленьких грішників і поговорив із ними, лагідно й мудро. Їх охопив сором і каяття; вони відчували, що більше не будуть такими дурними й легковажними.

— Мусимо суворо покарати себе за це, — прошепотів Джеррі, тюпаючи нагору із сестрами й братом. — Завтра із самісінького ранку проводимо засідання клубу й вирішуємо, як нам бути. Я ще не бачив тата такого смутного. Але… на Бога, краще б методисти вибрали собі сталий день для молитовних зібрань, а не чергували всі дні тижня.

«На щастя, це виявилося не те, чого я боялася», — мовила Уна сама собі.

А в бібліотеці пан Мередіт сидів за столом, схиливши голову на руки.

— Боже, допоможи мені! — вигукнув він. — Поганий із мене батько. О, Розмарі! Якби ти любила мене..!

Розділ 28

День посту

Наступного ранку перед школою відбулося екстрене засідання виховного клубу. Обговоривши різні пропозиції, члени його пристали на те, що найкращим покаранням буде витримати цілий день посту.

— Нічого не їсти зранку до вечора, — мовив Джеррі. — Я вже давно хотів дізнатися, що таке піст. От і буде нагода відчути на власній шкурі.

— Який день ми виберемо? — запитала Уна. Покарання здалося їй геть не тяжким, аж вона здивувалася, чому Джеррі й Фейт не вигадали нічого складнішого.

— Найкраще понеділок, — мовила Фейт. — У неділю ми зазвичай обідаємо дуже смачно, а в понеділок їжі мало й вона гидезна.

— У тім-то й річ, — заперечив Джеррі. — Для посту треба вибирати найважчий день, а це саме неділя, бо в нас тоді, як ти сама сказала, біфштекси замість холодної «тотожності». Не їсти «тотожності» — це не покарання. Отже, постуймо наступної неділі. То буде вдалий день — тато мінятиметься кафедрою з пастором із Верхнього Лобриджа й повернеться аж надвечір. Якщо тітка Марта запитає, що це нам уступило, ми скажемо, що постуємо для спасіння наших душ, і що про це написано в Біблії, тож хай не заважає, і вона відчепиться.

Тітка Марта й геть не розпитувала дітей. Вона лише буркнула роздратовано: «Що це ви собі знову придумали, іроди?» й більше не згадувала про це. Пан Мередіт поїхав іще до схід сонця, поки всі діти спали. Та, хоч він теж не поснідав, це була звична справа. Він незрідка забував поїсти й не було нікого, хто нагадав би йому про це. Сніданок — такий, як подавала тітка Марта, — не шкода було й пропустити. Навіть голодні «іроди» не журилися відсутністю «грудкуватої каші й збираного молока», що викликали таке презирство в Мері Ванс. Утім, до обіду все змінилося. Вони страхітливо зголодніли й аромат біфштексів, який ширився по всьому домі, попри те, що ті були дуже погано просмажені, вабив їх із нездоланною силою. У відчаї діти кинулися на цвинтар, де не було чути жодних запахів. Проте Уна сиділа, втупившись у вікно їдальні, крізь яке було видно, як безтурботно обідає лобридзький пастор.

— От би й мені мале-е-есенький шматочок, — зітхнула вона.

— Цить, — звелів Джеррі. — Звісно, це тяжко, таж на те воно й покарання. Я сам уже готовий їсти кам’яного боввана, але хіба нарікаю? Подумаймо про щось інше. Не можна залежати від власних шлунків.

Утім, до вечері вони вже не відчували денних мук голоду.

— Напевно, ми звикаємо, — сказала Фейт. — Я відчуваю якусь дивну слабкість, але їсти не хочу.

— А мені в голові крутиться, — мовила Уна. — Наче все пливе перед очима.

Проте вона відважно рушила з усіма до церкви. Якби пан Мередіт не був цілковито поглинутий темою своєї проповіді, він помітив би мертвотно-бліде личко із запалими очима, що дивилися на нього з лави, де сиділи його домашні. Але він нічого не помітив і казання його тривало довше, ніж зазвичай. Аж раптом, не встиг він оголосити завершальний гімн, як Уна Мередіт упала з лави на підлогу непритомна.

Дружина старости Клоу підбігла до неї перша. Вона вихопила тендітне тіло з рук поблідлої від жаху Фейт і понесла до ризниці. Пан Мередіт забув не лише про гімн, а й про все на світі, і, мов навіжений, кинувся вслід за нею. Паства намагалася швидше зникнути.

— О, пані Клоу, — задихано мовила Фейт, — Уна померла? Ми її вбили?

— Що з моєю донькою? — спитав пополотнілий батько.

— Вона просто зомліла, — мовила пані Клоу. — А от, на щастя, і лікар.

Гілбертові нелегко було повернути Уну до тями. Доки її оченята розплющилися, він доклав чималеньких, тривалих зусиль. Потім він переніс дівчинку додому. За ним, істерично ридаючи від полегшення, бігла Фейт.

— Вона, бачте, голодна… нічого сьогодні не їла… ніхто з нас не їв, ми постували…

— Постували! — охнув пан Мередіт.

— Постували? — здивувався лікар Блайт.

— Так — ми мусили покарати себе за те, що співали «Поллі Воллі Дудл» на цвинтарі.

— Доню, я не хочу, щоб ви карали себе, — скрушно озвався пан Мередіт. — Я трохи насварив вас, і ви всі покаялися, і я вам пробачив.

— Так, але нас однаково слід було покарати, — мовила Фейт. — Таке в нас правило, у виховному клубі: карати себе за кожну провину чи те, що може зашкодити татові. Бачте, ми самі виховуємо себе через те, що більше немає кому.

Пан Мередіт застогнав, проте лікар Блайт зітхнув із явним полегшенням.

— Отже, вона зомліла від голоду й усе, що їй потрібно — це добре поїсти, — мовив він. — Пані Клоу, чи не могли б ви нагодувати її? Та й решту теж, бо, судячи з того, що каже Фейт, невдовзі на нас чекають нові голодні зомління.

— Даремно ми змусили Уну до посту, — мовила Фейт із каяттям. — Тепер я думаю, що покарати слід було Джеррі й мене. Це ми влаштували концерт, і ми