Читати книгу - "Мертва кров"

Всі заніміли від самого лише вигляду опиря, але цієї миті падре Луїджі впевненою рукою і з несподіваною для хирлявого, немічного старого силою встромив у його серце осикову палицю. Опир розплющив очі, і разом з криком з його рота вихлюпнулася кров, яка забризкала всіх довкола. І тоді падре Луїджі вдруге вдарив молотком по осиковій палиці і пробив наскрізь серце опиря. З його відкритого рота потекла кров, але не це вразило людей, а неймовірно білі і довгі ікла, які вже не вміщалися у роті страховиська. Орлов пригадав, що опис таких зубів він знаходив у романах про графа Дракулу. А тим часом падре Луїджі дістав зі своєї валізи сокиру з чорним руків’ям і одним ударом відсік голову опиру. Всі зітхнули з полегшенням, а падре Луїджі, ховаючи сокиру й молоток, сказав:

— Тепер його можна поховати. До речі, цю голову можете віддати до лабораторії. Нехай медики дослідять…

Вже коли всі вийшли на подвір’я і зітхнули з полегшенням, Струве несподівано звернувся до присутніх з проханням:

— Дякувати Богові, ніхто, крім нас, не знав ні про опиря, ні про скарби, які тут знаходилися, але ми всі — люди честі і я сподіваюся, що ніхто з вас ніколи й нікому не розповість про те, що побачив тут. А всім іншим я займуся сам.

Вже у кабінеті Венчеслава лікар Стерлінгов сказав:

— Панове, я хочу сказати, що істота, від якої сьогодні ми позбавили людство, була живим опирем. Тобто він не воскресав з мертвих і це ніяк не пов’язано з потойбіччям і містикою. Я ще дуже погано знаю цю хворобу, але це вже другий випадок у моїй практиці, коли у звичайних людей з причини, поки що невідомої науці, з’являється якесь шкіряне захворювання. Від сонячних променів шкіра змінює свій хімічний склад, і людина потерпає від страшного болю. У неї відбувається деформація шкіри і м’язів, обличчя видовжується, змінюється колір шкіри, згодом змінюється і форма зубів. Такому хворому стає краще лише вночі або в темному холодному приміщенні. Єдине, що йому допомагає, — це людська кров…

Аблаутов сидів, опустивши голову. Ще ніколи його так не мучила совість.

— Це ж ми вчинили самосуд. І я, захисник закону і представник влади, не лише став співучасником убивства, а й сам організував його, та ще й залучив до цього ні в чому не винних людей. Цього мені ніхто не вибачить — ні Бог, ні колега. Зрештою, я й сам собі цього ніколи не вибачу!

— Заспокойтеся, Богдане Івановичу! — в очах лікаря Стерлінгова був щирий подив. — Ця істота була найсправжнісіньким маніяком. Я всю ніч вивчав її мозок і виявив там такі суттєві зміни і такі незворотні процеси, що можу твердити: людиною вона вже не була, і тому ви повинні пишатися тим, що взяли участь у позбавленні людства від неї.

— Пишатися? Радіти? Яким би маніяком ця істота не була, вона була людиною і мала право на людський суд. І лише цей суд міг винести вирок.

— Але, якби цей чоловік нападав чи тікав, поліцейські його все одно б застрелили.

— Не заспокоюйте мене!.. І, до речі, звідкіля взявся падре Луїджі? Ви його запрошували?

— Ні! Але коли ми підходили до мисливського будинку, я запитав у падре Луїджі про те, хто йому повідомив про опиря. І знаєте, що він мені відповів? «Я ж вам говорив, що мені було дано звістку від Всевишнього…» А отже, Богдане Івановичу, Всевишній не хотів, щоб цей опир помер від наших рук і тому прислав падре Луїджі. А це означає, що вирок було винесено не судом присяжних, а судом самого Всевишнього. Невже це все треба вам пояснювати?!

— Я, мабуть, поганий християнин, але в тому, що ви сказали, є певний сенс. Тож нехай все це залишиться нашою таємницею.

— Я згоден…

VII

Під вечір в замку все заспокоїлося, і Венчеслав був останнім, кого допитувала поліція. Відчувалося, що він схвильований і засмучений подіями минулої ночі.

— Венчеславе Івановичу, — розпочав допит (чи розмову, як вони це назвали) Струве. — Давайте відразу поставимо всі крапки над «і». Я не хочу, щоб ви думали, ніби у нас є проти вас якісь підозри, але разом з тим ваші свідчення можуть бути для нас дуже корисними. І ось з якої причини. У вашому замку знаходилася наша людина. Вона з’явилася тут не за службовим дорученням, а з єдиною метою — брати участь у ваших нічних бесідах за власним бажанням.

Венчеслав здивовано звів брови.

— Мова йде про офіцера поліції Алегрова.

— Я знаю його як молодого художника-графіка, але навіть уявити не міг, що він працює в поліції.

— Він не дуже молодий, йому вже двадцять вісім років. Відразу після закінчення університету він прийшов до поліції. Я підкреслюю, справа стосується карного розшуку, тож ніяких підозр ні у вас, ні в когось з ваших колег з приводу його порядності бути не повинно. До речі, він ніколи й не приховував свого справжнього фаху. І на поминки вашої дружини він прийшов сюди разом зі мною і у поліцейській формі.

— Я це пригадую, хоча тоді якось не звернув уваги на одяг Алегрова.

— Так от, саме Алегров і дав нам ті свідчення, які забезпечили вам алібі. І саме тому ми вас не турбували під час вашого денного відпочинку після цієї моторошної ночі.

— Невже була потреба у підтвердженні мого алібі?!

— Підтвердження алібі потребують люди, як правило, які ні в чому не винні. У злочинців алібі завжди забезпечене.

Венчеслав підвівся:

— Олеже Володимировичу, Мстислав Кузьмич бачив убивцю, і, до речі, з дуже близької відстані. Коли б він впізнав у ньому когось з відвідувачів мого замку, то відразу б назвав його ім’я. До речі, не сумнівайтеся, він і моє назвав би…

На обличчі Струве з’явилося щось схоже на посмішку:

— Я бачу, що ви ще не все знаєте про те, що відбулося у вашому будинку. Слово «алібі» я вжив щодо іншого вбивства, яке сталося у той же проміжок часу.

— Кого вбили?!

Непідробна тривога у голосі Венчеслава ще більше переконала Олега Володимировича у тому, що Боголюбський непричетний до цього вбивства.

— Була вбита ваша покоївка Катрін.

— Ця безпорадна, маленька істота? Вона ж у нас лише три місяці… — розгублено промовив Венчеслав.

Струве іронічно поглянув на Венчеслава:

— Вам пощастило, що не довше. Так-так, не дивуйтеся. Ми дали запит до Парижа ще три тижні тому