Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Іспанська ескадра перешикувалася у бойову колону: попереду корвет, за ним лінійний корабель, фрегат позаду. Я не флотоводець і не можу пояснити, чому адмірал надумав ставити у голову колони найслабший із кораблів. Напевно на те були якісь підстави. Можливо, іспанці боялися, що ворог все ж спробує йти проти вітру, а корвет швидший і краще маневрує.

Однак «Русалонька» не розвернулася. Вона помчала прямо на головний корабель, все ще не відповідаючи на вогонь його бакової гармати. У мене прекрасний зір, я без усякої підзорної труби бачив, як від білосніжного борту фрегата летять друзки. На відстані в півтора кабельтових від іспанця багрянокриле судно раптом різко, з неможливою спритністю повернулося боком, зрізало корвету ніс і майже впритул, за півсотні кроків, ударило по ворогу повним залпом.

Я ніколи не бачив, щоб корабель тонув так швидко. Певно, гармати англійця були націлені по ватерлінії, і залп тяжких гармат розколов корпус по всій довжині. Корвет нахилився набік, так що з палуби у воду посипалися люди, а потім взагалі ліг щоглами на воду.

Внизу радісно закричали наші, аж ніскільки не розчаровані втратами союзників. Одним вимпелом і тридцятьма гарматами менше!

Екіпажний коефіцієнт теж стрімко змінювався на користь «Ластівки».

Щоб не піти на дно разом із кораблем, команда корвета пострибала у море, а тутешні води, як я вже казав, кишать акулами…

Картина була жахливою. У розпал баталії іспанці з інших кораблів не могли спустити човни, щоб врятувати своїх товаришів. Серед хвиль закипіла діловита, жадібна метушня. Бідолашні матроси відчайдушно працювали руками, пливучи в сторону берега, а між ними швидкими стрілами проносилися довгасті силуети, яких ставало дедалі більше… Акули здатні вловлювати запах крові за кілька миль, і зараз сюди кинулися хижаки з усієї околиці. Але й тим морякам, хто уникне гострих зубів, сподіватися не було на що. Берег на обіцяв їм порятунку. Кожного, хто допливе до скель, хвилі розмажуть об гостре каміння.

Ох, люди, люди! Що за безумство поселяється у ваших душах і запалює ваш мозок? Заради чого ви терзаєте, радите, принижуєте і вбиваєте одне одного? Хіба мало того, що на кожного з вас чатує ціла низка випробувань, потрясінь і нещасть? Воістину ваші найгірші вороги — ви самі.

Поки я переймався філософською скорботою, моя дівчинка діяла.

— Капітане! — крикнула вона. — Треба спустити шлюпки! Ми зможемо хоч когось підібрати, адже це наші союзники!

— А воювати хто буде? — суворо відповів Дезессар. — У мене кожна людина на рахунку.

Я не знаю, чим скінчилася ця суперечка. Капітан англійського корабля викинув таку штуку, що я не повірив власним очам. Замість того, щоб скористатися неймовірною нагодою, яка дозволила йому одним залпом потопити найшвидший ворожий корабель, і спробувати втекти, «Русалонька» знову різко змінила курс. Тепер вона йшла прямо на іспанський флагман, наче хотіла з ним зіштовхнутися!

Англійським фрегатом керував або навіжений, або людина неймовірної обачливості.

Я повинен був поглянути на цього суб'єкта зблизька. Він на це заслуговував.

У мене немає збільшувальних лінз, однак є крила. Ними я і скористався.

Мені не раз доводилося спостерігати за морськими битвами ось так, згори. Коли бачиш цей страшний, але й заворожливо красивий балет з-під хмар, серце завмирає від жаху й захвату.

Вітер віяв нерівно, спадаючи і знову набираючи силу. Вітрила обвисали, надималися, знову обвисали. Від цього паде-труа, яке виконувалося внизу, прибирало рваний ритм, котрий, однак, цілком відповідав музиці — лункому, уривчастому речитативу гармат.

Флагман іспанців на повну гатив з носових гармат. «Русалонька» продовжувала не відповідати. Хоч я й не яструб і не сокіл, але пересуваюсь повітрям значно швидше за найпрудкіший вітрильник. Мені вистачило хвилини, щоб долетіти до багряного фрегата. Я зробив коло на щоглами, виглядаючи капітана, і побачив його там, де передбачав — на містку, поруч зі штурвалом.

Чоловік, з коротко стриженим каштановим волоссям стояв, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях. Він був у білій сорочці і парчевому жилеті, але без камзола — готувався одягнутися у блискучу позолочену кірасу, яку тримав напоготові служка-негр. На перилах лежав ребристий шолом з плюмажем.

Капітан здався мені велетнем. Але, спустившись нижче, я зрозумів, що помилився. Причин було дві: дуже пряма постава, при якій чоловік здавався вищий на зріст, і служка — він виявився не негром, а негреням. Насправді хазяїн «Русалоньки» виявився невисоким. Ще я побачив, що він досить молодий і надзвичайно, просто винятково вродливий.

Я не оригінальний — люблю гарних людей. На світі їх таких, по-справжньому гарних, зовсім небагато. Але вони існують, і на них тримається весь світ, хоча самі вони про це, звісно, і не підозрюють інакше б не були такими гарними. Адже ви зрозуміли, що під «справжньою красою» я маю на увазі зовсім не правильність рис. Найкрасивіші представники роду людського часто бувають ззовні не надто гарними (взяти хоча б бідолашну Летицію). Але капітан «Русалоньки» і з вигляду був писаним красенем.

Нестерпно захотілося зазирнути в його душу, поки іспанські ядра не пошматували і не вбили цей прекрасний взірець людства.

Цікавість підбурила мене на ризикований вчинок. Я склав крила, упав униз і сів капітану на плече.

Він не сіпнувся, як зробив би будь-хто інший, а лише повернув голову і з подивом глянув на мене своїми яскравими очима незвичайного кольору.

— Звідки ти взявся, хлопче? На островах такі не водяться. Напевне, залетів з іспанця? — сказав він англійською і весело гукнув. — Гей, хлопці, у нас перебіжчик! Відчув, що перемога наша!

Стерновий із помічником спробували вичавити посмішку, та у них не вийшло. Обидва були смертельно бліді. Лінійний корабель насувався на нас, схожий на снігову гору.

Капітан погладив мене по спині і засміявся, блиснувши зубами.

— Це добрий знак! Поворот на пів-румба! Містере Пімпль, заплітайте!

Невже йому аніскілечки не страшно? Чи він настільки володіє власними почуттями?

Зараз ми цю загадку розгадаємо.

Я перевернувся хвостом уперед, сповз по сорочці, встромив кігті в груди красунчика, а дзьобом якомога делікатніше вдарив його у скроню.

Тільки б він мене не скинув, тільки дав замкнути магічну дугу «нідзі»!

Кров у капітана була гаряча, сильно пульсуюча. Серце билося часто, але рівно.

Непередаване почуття, яке виникає від миттєвого злиття двох душ, обпекло мене — в сто раз гарячіше, ніж ковток найміцнішого рому.

Капітан не відкинув мене, не скрикнув, а тільки розсміявся і притримав, щоб я не сковзнув нижче.

— Тож ти не перебіжчик? Ти прилетів взяти мене на абордаж? Зараз зрубаю тобі