Читати книгу - "Дюна"

Спокій.

Джессіка змусила себе заспокоїтися, вдаючись до давніх практик.

Але жах досі лишався таким близьким.

«Лето? Де ти, Лето?»

Темрява почала розсіюватися. У ній з’явилися тіні. Виміри окреслювалися, пронизуючи Джессіку новими голками розуміння. Щось біле. Лінія під дверима.

«Я на підлозі».

Хтось підходить. Вона відчула це крізь двері.

Джессіка виштовхнула геть спогади про страх. «Я маю лишатися спокійною, уважною і бути напоготові. Можливо, у мене буде тільки один шанс». І вона знову через силу опанувала себе.

Незграбний ритм її серцебиття вирівнявся, відміряючи час. Жінка почала рахувати у зворотному напрямку. «Я була непритомною близько години». Вона заплющила очі й зосередила свідомість на наближенні кроків.

Четверо людей.

Джессіка чула різницю в ході.

«Маю вдати, ніби я досі непритомна». Вона розслабилася на холодній підлозі, перевіряючи готовність власного тіла, почула, як відчинилися двері й відчула, як світло проникає крізь повіки.

Кроки наближалися: хтось стояв над нею.

— Ви при тямі, — прогуркотів чийсь бас. — Не прикидайтеся.

Вона розплющила очі.

Над нею стояв барон Владімір Харконнен. Вона впізнала стелю кімнати, де спав Пол, кинула оком на ліжко — порожнє. Лампи на силових підвісках, принесені охоронцями, розташувалися біля відчинених дверей. Сліпуче світло в передпокої різало їй очі.

Вона поглянула вгору на Барона. На ньому був жовтий плащ, набряклий над його персональними підвісками. Товсті, як у херувима, щоки підпирали чорні павучі очі.

— Дію снодійного було чітко розраховано, — прогуркотів він. — Ми до хвилини знали, коли вона припиниться.

«Але як це можливо? — запитала себе вона. — Для цього їм треба знати мою точну вагу, мій метаболізм, мій… Юе!»

— Так прикро, що ви маєте лишатися із заткнутим ротом, — сказав Барон. — У нас могла б вийти дуже цікава розмова.

«Це може бути тільки Юе, — міркувала вона. — Але як?»

Барон озирнувся на двері.

— Заходь, Пітере.

Вона ніколи раніше не бачила чоловіка, який зайшов і став біля Барона, але точно знала його обличчя — як, власне, й самого чоловіка: Пітер де Вріс, ментат-асасин. Вона розглядала його яструбині риси й темно-сині очі, з яких можна було зробити хибний висновок, ніби він — уродженець Арракіса. Але плавність рухів і поза заперечували це. А ще його плоть містила надто багато вологи. Той чоловік був високим і сухорлявим, однак було в ньому щось жіночне.

— Так прикро, що ми не можемо поговорити, моя люба леді Джессіко, — мовив Барон. — Однак я в курсі ваших здібностей. — Він зиркнув на ментата. — Чи не так, Пітере?

— Так, бароне, — відказав чоловік.

Він розмовляв тенором, і голос той уразив її холодом до самих основ. Вона ніколи не чула такого крижаного тону. Кожен, хто отримав підготовку Бене Ґессерит, чув у тому голосі: «Вбивця!»

— У мене для Пітера є сюрприз, — сказав Барон. — Він гадає, що прийшов сюди забрати свою нагороду — вас, леді Джессіко. Але я хочу показати, що насправді він хоче не вас.

— Ви граєтеся зі мною, бароне? — запитав Пітер і посміхнувся.

Побачивши той посміх, Джессіка запитала себе, чому Барон не відскочив, щоб захиститися від Пітера. А тоді вона підправила себе. Барон не міг прочитати той посміх. Він не проходив підготовки.

— Багато в чому Пітер дуже наївний, — сказав Барон. — Він ніяк не хоче визнати, якою ж смертоносною істотою ви є, леді Джессіко. Я б йому показав, та це лише марний ризик. — Барон посміхнувся Пітерові, обличчя якого перетворилося на застиглу маску чекання. — Я знаю, чого Пітер хоче насправді. Насправді він хоче влади.

— Ви обіцяли, що я отримаю цю жінку, — зауважив Пітер. Тенор утратив частину холодного спокою.

Джессіка чула загрозливі нотки в його голосі й здригнулася всередині. «Як же Барон зміг перетворити ментата на таку тварюку?»

— Я пропоную тобі вибір, Пітере, — мовив Барон.

— Який вибір?

Барон клацнув товстими пальцями.

— Жінка і вигнання з Імперії або Арракійське герцогство Атрідів, де ти правитимеш від мого імені.

Джессіка бачила, як павучі очі Барона вивчають Пітера.

— Ти станеш герцогом в усьому, крім імені, — вів далі Барон.

«Отже, мій Лето мертвий?» — запитувала себе Джессіка. У глибині її свідомості зродився мовчазний крик.

Барон зосередився на ментаті.

— Збагни ж себе, Пітере. Ти хочеш її, бо вона — жінка Герцога, символ його влади — прекрасна, корисна, чудово вишколена для своєї ролі. Але ж ціле герцогство, Пітере! Це більше, ніж символ, це реальність. З ним ти матимеш купу жінок… і навіть більше.

— Ви не насміхаєтеся з Пітера?

Барон повернувся з танцювальною легкістю, яку йому дарували силові підвіски.

— Насміхаюся? Я? Не забувай, я відступився від хлопчиська. Ти чув, що казав зрадник про підготовку малого. Вони схожі, матір і син, убивчо схожі, — Барон посміхнувся. — Тепер я маю йти. Я відправлю сюди охоронця, підготованого саме для такої миті. Він глухий як пень. Йому буде наказано провести тебе у вигнання. Якщо він побачить, що ця жінка здобуває над тобою владу, то підкорить її. Він не дозволить тобі витягнути з її рота кляп, доки ви не опинитеся за межами Арракіса. А якщо ж ти вирішиш не їхати… у нього інші накази.

— Вам не потрібно йти, — сказав Пітер. — я вже обрав.

— Ах, он як! — загиготів Барон. — Таке швидке рішення може означати тільки одне.

— Я беру герцогство, — коротко відказав Пітер.

І Джессіка подумала: «Невже Пітер не знає, що Барон йому бреше? Але… звідки йому знати? Він же зіпсутий ментат».

Барон кинув погляд униз, на Джессіку.

— Хіба не чудово, що я так добре знаю Пітера? Я уклав парі з майстром зброї, що вибір Пітера буде саме таким. Хах! Ну добре, тепер піду. Так значно краще. О-о-о, значно краще. Розумієте, леді Джессіко? Я не маю на вас злоби. Це лише необхідність. Так значно краще. Так. Я зовсім не наказував знищити вас. І коли мене запитають, що з вами трапилося, я зможу з чистою совістю знизати плечима.

— Ви лишаєте це на мене? — запитав Пітер.

— Я відряджу охоронця, який виконає твої накази, — сказав Барон. — Що б не було зроблено, я лишаю це на тебе, — він глянув на Пітера. — Так. На моїх руках не буде крові. Це твоє рішення. Так. Я нічогісінько про те не знаю. Ти зачекаєш, доки я піду, перш ніж виконаєш свої забаганки. Так. Добре… О, так. Так. Чудово.

«Він боїться допитів Правдомовиці, — подумала Джессіка. — Кого? Ох, ну звісно ж Превелебної Матері Гая Єлени! Якщо він знає, що буде змушений відповідати на її запитання, отже, Імператор точно