Читати книгу - "Несказане"

Він скоса глянув на дівчину. У відчинене вікно залетів вітер і розкошлав його кучерики кольору піску.

— Ніхто ніколи не запідозрить.

У Лідії в пам’яті зринули уривки розмов, тепер уже зовсім по-іншому: «Де твій брат?». «Що скаже Нат?». «Ти збираєшся сказати своєму брату, що ми тусили, і я не такий уже й поганий?». Що вона відповіла? «Він мені ніколи не повірить».

До неї вищирялася напівпорожня пачка презервативів, і дівчина стиснула її в кулаку. «Я знаю тебе», — знову почула власний голос і зіщулилась. «Як я могла бути такою дурепою, — подумала вона. — Як могла так неправильно його зрозуміти. Як могла все так неправильно зрозуміти».

— Мені треба йти. — Лідія схопила з підлоги авто свій наплічник.

— Вибач.

— Вибачити? За що? Тут нема за що вибачатися. — Лідія закинула наплічник на плече. — Насправді, мені тебе шкода. Ти закоханий у людину, яка тебе ненавидить.

Вона кинула погляд на Джека: він різко скривився, ніби йому межи очі бризнули водою. По тому вираз його обличчя зробився настороженим, змученим і закритим, таким, як у всіх інших, таким, як у день їхнього знайомства. Він усміхнувся, але це більше скидалося на гримасу.

— Я, принаймні, не дозволяю іншим говорити мені, чого я хочу, — промовив Джек, і дівчина здригнулася від презирства в його голосі. Вона багато місяців подібного не чула. — Я, принаймні, знаю, хто я. Чого я хочу. — Його очі перетворилися на щілинки. — А як щодо вас, міс Лі? Чого хочете ви?

«Звісно, я знаю, чого хочу», — подумала вона, та коли розтулила рота, виявилося, що слів нема. Вони відскакували, мов скляні кульки — лікар, популярна, щаслива — і розліталися навколо, а всередині стояла тиша.

Джек пирхнув.

— Я, принаймні, не дозволяю іншим людям говорити мені, що робити увесь мій час. Я, принаймні, не боюся.

Лідія болісно ковтнула. Здавалося, що в нього під очима здерли шкіру.

Вона хотіла вдарити Джека, але цього виявилося б недостатньо.

А тоді вона зрозуміла, чим вразить його найболючіше.

— Закладаюся, Нату буде дуже цікаво почути про все це, — мовила вона. — Закладаюся, усім у школі буде цікаво. Як гадаєш?

Джек у неї на очах здувся, мов проколена повітряна кулька.

— Слухай... Лідіє... — почав був він, але дівчина вже штовхнула дверцята авто й грюкнула ними за собою.

Наплічник на кожному кроці бив по спині, та вона все одно бігла до самої своєї вулиці, не зупинившись навіть тоді, коли закололо в боці. Оберталася на звук кожного авто, сподіваючись побачити Джека, але «Фольксвагена» ніде не було видно. Лідія думала про те, чи він і досі припаркований на Пойнті, чи досі в нього такий зацькований погляд.

Коли промчала повз озеро й дісталася своєї вулиці, нареш­ті вповільнила ходу, щоб відсапатися. Усе здавалося незнайомим, на диво різким, усі кольори стали надто яскравими, ніби їх налаштували, як у телевізорі. До зелені газонів додалося синяви, білі фіранки місіс Аллен просто сліпили очі, а шкіра на її власних руках ніби пожовтіла. Усе здавалося трохи іншим, і Лідія примружилася, намагаючись повернути звичне бачення світу. Коли підійшла до свого будинку, не відразу зрозуміла, що жінка, яка замітає на ґанку, — її мати.

Мерилін помітила доньку й простягнула руки, щоб її обійняти. Лише тоді Лідія помітила, що досі стискає в кулаку пачку презервативів, і запхала її в наплічник, за підкладку.

— Ти якась гаряча, — сказала Мерилін і знов узялася за віника. — Я майже скінчила. Потім можемо почати повторювати матеріал до твоїх іспитів.

Віник розплющив крихітні зелені бруньки, що впали з дерев.

На мить Лідія втратила голос, а коли він нарешті з’явився, то прозвучав так різко, що ні вона, ні мати не впізнали його.

— Я ж казала тобі, — відрубала дівчина. — Мені не потрібна твоя допомога.

Назавтра Мерилін забуде цю мить: вигук доньки, її ламкий, тремтячий голос. Це назавжди зникне з її спогадів про Лідію, так, як завжди згладжуються та спрощуються спогади про втрачених коханих людей, і всі неприємні моменти облазять, мов риб’яча луска. Але зараз, вражена незвичайним тоном дочки, вона списує те на втому, адже стоїть уже надвечір’я.

— У тебе не так багато часу, — гукнула вона вслід Лідії, коли та вже відчинила вхідні двері. — Уже травень.

Пізніше, коли вони озиратимуться на цей останній вечір, то майже нічого не зможуть пригадати. Страшна туга обріже так багато спогадів.

Нат протягом усієї вечері випромінював захоплення й багато говорив, але ніхто — разом із ним самим —не пригадає його незвичної балакучості, не пригадає жодного слова з його розповідей. Вони забудуть, як того раннього вечора сонячне світло розливалося скатертиною, мов розтоплене масло, як Мерилін сказала: «Бузок уже розквітає». Вони не згадають, як Джеймс посміхнувся від згадки про «Чарльз Кітчен», думаючи про те, як вони колись обідали там із Мерилін, або як Ханна запитала: «У Бостоні зірки такі самі, як і тут?», і Нат відповів: «Звісно, такі самі». На ранок усе це зникне. Натомість вони ще багато років розбиратимуть цей вечір на частинки. Невже випустили з поля зору те, що мали побачити? Яка забута дрібниця могла б усе змінити? Вони розкладуть його на дріб’язки, намагаючись збагнути, як таке могло статись, але ніколи про це не дізнаються.

Щодо Лідії, то вона весь вечір ставила собі одне й те саме запитання. Не помітила ані батькової ностальгії, ані того, як світилося братове обличчя. І під час вечері, й після неї, по тому, як побажала всім доброї ночі, у голові в неї крутилося те єдине запитання. Як же вийшло, що все настільки неправильно? На самоті, при світлі лампи, під наспівування програвача вона поринула в спогади про Джекове обличчя, у виразі якого поєдналися зухвалість, ніжність і переляк. Про Джека. Про те, як вона завалила тест із фізики, про біологію, про стрічки, книжки та справжній стетоскоп. Коли, через що все пішло не так?

Годинник тихо клацнув, змінив цифри 1:59 на 2:00. І рішення прийшло, лягло на своє місце з таким само тихим звуком. Програвач уже давно мовчав, і темрява за вікном робила тишу глибшою, схожою на бібліотечну. Принаймні, тепер Лідія знала, коли саме все пішло не так. І вже знала, куди має йти.

Дошки пірсу були такими, як вона пам’ятала, гладенькими. Лідія сіла на краєчку, теж так, як колись давно, звісила ноги туди, де об пірс м’яко вдарявся човен з веслами. Увесь цей час вона ніколи не насмілювалася знову підійти так близько. Сьогодні, у темряві дівчина не відчувала страху й зауважила це зі спокійним подивом.

Джек мав рацію: вона так довго жила в страху, що забула, як це — жити без нього. Не боятися, що одного дня мама знову зникне, що це знищить батька, що їхня родина знову розвалиться. З того далекого літа без матері всі вони почувалися невпевнено, неначе балансували на краю прірви. До того Лідія не розуміла,