Читати книгу - "Несказане"

цятки, варто лишень зробити крок убік. Можна перестати відповідати на їхні дзвінки, можна рвати їхні листи, вдавати, ніби їх ніколи не існувало. Усе спочатку, як у нового Ната, у новому житті. «Просто питання географії, — подумав він з упевненістю людини, яка ще ніколи не намагалася звільнитися від рідних. — Невдовзі Лідія теж поїде вчитися. Рано чи пізно вона так само вирветься на волю». Нат проковтнув рештки свого пива й пішов по нову пляшку.

Удома Лідія самотньо сиділа на підвіконні й ще довго крутила в руках слухавку після звуку відбою. Сльози, які душили її під час розмови, уже висохли. У ній повільно тліла пекуча злість на Ната, його прощальні слова дзвеніли у вухах. Не маю на це часу. Він перетворився на іншу людину, на людину, якій байдуже, що вона потрібна Лідії. На людину, яка вимовила слова, що завдали болю. Лідія і сама відчувала: вона стала іншою, такою, що може дати ляпаса сестрі. Може зробити Нату так само боляче, як він зробив їй. Піти зі своїми проблемами до Джека.

У понеділок вранці вона вбралася в найгарнішу свою сукню з комірцем-хомутиком, у дрібні червоні квітки, яку батько купив їй восени. «Дещо новеньке до нового навчального року», — сказав він. Вони купували приладдя для школи, й батько помітив сукню на манекені у вітрині крамниці. Джеймс любив купувати Лідії сукні з манекенів — був упевнений: це означає, що всі їх носять. «Остання мода, правильно? Кожній дівчинці потрібна сукня для особливого випадку». Лідія, яка надавала перевагу неяскравим речам — кофті з капюшоном і вельветовим штанцям, простій блузці й брюкам-кльош, — знала, що він має на увазі «для побачень», але ж вона не ходить на побачення. Сукня багато місяців висіла у шафі, та цього дня Лідія зняла її з вішака. Акуратнозачесала волосся на рівний проділ і закріпила з одного боку червоною заколкою. Кінчиком помади обвела лінію вуст.

— Ну хіба ти не гарненька? — посміхався Джеймс за сніданком. — Гарніша за Сьюзан Дей.

Лідія й собі посміхнулася, та нічого не відповіла, коли Мерилін сказала:

— Лідіє, не надто затримуйся після школи, Нат по обіді вже буде вдома.

Не озвалася й тоді, коли Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці. Знову його старий жарт.

Він сказав:

— Тепер усі хлопці бігатимуть за тобою.

Ханна з іншого кінця столу розглядала сукню сестри й посмішку нафарбованих губ і терла пальцем засохлу ранку на шиї, тоненьку, мов павутинка. «Не роби цього», — хотіла сказати вона, хоча й сама не знала: не робити чого? Знала єдине — щось має статись, і вона нічого не могла сказати чи вдіяти, щоб запобігти. Коли Лідія пішла, вона схопила ложку та розтовкла свій розмоклий сніданок на кашу.

Ханна не помилялася. Того дня Лідія запропонувала Джеку поїхати до Пойнта, місцини, з якої відкривалася панорама міста. Вони припаркувалися в затінку.

У п’ятницю ввечері тут збереться півдесятка автівок, і їхні вікна повільно пітнітимуть, поки поліційне авто не розжене їх. Поки що — у яскравому денному світлі того понеділка — нікого довкола не було.

— То коли повертається Нат?

— Здається, сьогодні. — Насправді, Лідія знала, що Нат приземлиться в аеропорту Хопкінса у Клівленді о п’ятій дев’ятнадцять. Вони з батьком будуть удома о шостій тридцять. Вона зиркнула у вікно, туди, де в центрі міста виднівся міський годинник: четверта нуль п’ять.

— Мабуть, дивно, що його немає поряд.

Лідія засміялася — дрібним, гірким смішком.

— Закладаюся, чотири дні для нього замало. Він не дочекається, коли вже поїде назавжди.

— Ти ж іще побачиш його. Я маю на увазі, він же повернеться. На Різдво. І на літні канікули. Правильно? — Джек підняв брову.

— Можливо. А може, залишиться там назавжди. Хіба не все одно? — Лідія голосно ковтнула, намагаючись говорити спокійно. — У мене є власне життя.

Із-за опущеної шибки чулося шелестіння кленового листя. Від дерева відділилася самотня крилата насінинка, що лишилася з далекої осені, закрутилась у спіраль і опустилася на землю. У тілі дівчини тремтіла кожна клітинка, але коли вона опустила очі на свої руки — вони лежали на колінах тихо й спокійно.

Лідія відкрила бардачок і дістала пачку презервативів. Усередині залишалося два. Стільки ж їх було й кілька місяців тому.

Джек здавався переляканим.

— Що ти робиш?

— Усе гаразд. Не хвилюйся. Я ні за чим не жалкуватиму. — Він був так близько, що Лідія відчувала солодкувато-солоний запах його шкіри. — Знаєш, ти не такий, як про тебе думають люди, — сказала вона й доторкнулася рукою до його стегна. — Усі думають, що тобі взагалі на все начхати з усіма тими дівчатами. Але це неправда. Ти ж зовсім не такий, правда? — Її очі зустрілися з його очима, блакитні з блакитними. — Я знаю тебе.

І поки Джек дивився на неї, Лідія глибоко вдихнула, наче збиралася пірнути, й поцілувала його.

Вона раніше ні з ким не цілувалась, і то був, хоча дівчина цього й не знала, солодкий безневинний поцілунок малої дів­чинки.

Її губи зустріли теплі, сухі й нерухомі губи Джека. Якщо не зважати на запах диму, від нього пахло так, мовби він щойно вийшов із лісу, — листям і травою. Цей запах викликав такі самі відчуття, як дотик до оксамиту, коли хочеться погладити його, доторкнутися до нього щокою. Тієї миті думки Лідії побігли швидко-швидко, як це буває в титрах фільму. Дівчина уявила, як вони перебираються на заднє сидіння, як припадають одне до одного, й рухи здаються надто повільними для їхніх бажань. Він розв’язує вузол у неї за спиною, скидає одяг, його тіло нависає над нею. Усе те, чого вона ніколи не знала й насправді ледь могла уявити. Коли Нат повернеться додому, подумала Лідія, вона вже буде зовсім інша. Того вечора, коли брат розповість їй про все нове, що побачив у Гарварді, про те казкове життя, яке майже почалося для нього, — Лідія теж розповість йому деякі новини.

Та Джек дуже м’яко відсторонився.

— Ти солодка на смак, — сказав він.

Він подивився на неї, але — навіть Лідія інтуїтивно це вгадала — не як на коханку: ніжно, так, як дорослі дивляться на дітей, коли ті впадуть і заб’ються. Усередині в неї все стиснулося. Вона втупилася собі в коліна, щоб волосся закривало розпашіле обличчя, й відчувала в роті щось гірке.

— Не кажи мені, що раптом став цнотливим, — в’їдливо промовила вона. — Чи я не надто гарна для тебе?

— Лідіє, — видихнув Джек, і голос був м’яким, але вже не оксамитовим, а ніби фланелевим. — Річ не в тобі.

— А в чому?

Пауза надто затягнулася; дівчина вже думала, що Джек забув про запитання. Коли нарешті заговорив, то відвернувся до вікна, мовби те, про що насправді йшлося, було десь там, за кленами, за озером, і за всім, що виднілося внизу.

— Річ у Наті.

— Нат? — Лідія закотила очі. — Не бійся Ната. Нат не має значення.

— Має, — Джек і далі дивився у вікно. — Він має значення для мене.

Лідії знадобилося трохи часу, щоб збагнути почуте, й вона втупилася в Джека, ніби в нього змінилися риси обличчя або колір волосся. Джек потер основу свого безіменного пальця, й вона зрозуміла те, що він сказав, і те, що це вже дуже, дуже давно правда.

— Але... — Лідія затнулася. — Нат? Ти завжди...