Читати книгу - "Малиновий пелікан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Все-таки не можу зрозуміти, чому ці ссавці, тварини, які своєю будовою більш чи менш схожі на нас, а деякі навіть більш, ніж менш, чому ніхто із них не може наслідувати нас у вимові звуків людського мовлення, а птахи – папуги, ворони, шпаки з дзьобами – легко це роблять. Колись у мене був папуга Кирюша. Так він взагалі будь-які звуки, які чув, включаючи гавкіт собаки, плюскіт води, гудіння реактивного двигуна, дзвінок телефону, імітував так, що навряд чи подібне міг виконати якийсь пародист. А мене він так передражнював, що моя дружина іноді його мову сприймала за мою, коли думала, що я хильнув.
Однак я відхилився від теми. Бачачи, що Перодер, як мені здалося, ставиться до мене цілком дружелюбно, я поступово заспокоївся, а він запропонував мені сісти і вказав дзьобом на крісло збоку від стола, бо не з боку до його стола примикав той довгий стіл для засідань.
– Щось вип’єте? – люб’язно запитав він.
– Та ні, дякую, нічого не хочу, – відповів я, сподіваючись, що розмова наша буде не тривалою і мені вдасться покинути цей кабінет живим і здоровим.
– А мені, зізнаюсь, захотілося перекусити, – сказав він.
Пірнувши дзьобом у відро, він витяг дрібного карасика, що зблиснув в електричному світлі, і негайно заковтнув, а я захопленим поглядом супроводив його рух.
– Бажаєте також? – запитав він, невірно зрозумівши моє захоплення. – Прошу. – Миттєвим порухом дзьоба він вихопив із відра ще одного карасика і кинув на стіл, де бідна рибина стала дригатися, як я пару хвилин тому.
– Ні, ні, – про всяк випадок я відсунувся, – я, даруйте, живу рибу не їм.
– Ну й даремно, – сказав він, підхопивши і проковтнувши цю рибку, і мені здалося, що я навіть угледів, як вона просковзнула йому в шлунок і там завмерла, згорнувшись кілечком. – Дуже навіть даремно, – повторив він. – Сира риба містить багато корисних жирів, вітамінів і мікроелементів. – Помовчав, заглибився в себе, прислухаючись до процесу травлення. Отямився від якоїсь високої думки (у них, перших осіб держав, завжди думки високі, низьких, як у нас, не буває). – Ага, так із чим ви до мене прийшли?
Я розгубився.
– Та я, власне, ні з чим. Не рахуючи кліща.
– Кліща? – звів він брови. – Це в якому розумінні?
– У найзвичайнісінькому, Іване Івановичу. Я був у лісі, збирав гриби і – коротше – ось тут у мені сидить кліщ. Але вибачайте, з такою дурницею до вас я б ніколи не наважився…
– Ну, чому ж, – милостиво посміхнувся він. – До мене якраз зі всякими дурницями тільки й ходять. У нас, бачте, країна така, що без першої особи держави ніхто нічого вирішити не може. Навіть приєднати якийсь півострів самі не можуть. До мене біжать, брати чи не брати? Що за питання? Гамлети теж, їдрі їх мать! Та в нас не тільки люди, а й дикі істоти розбестилися. Ніхто не хоче виконувати свої обов’язки. Тигри в тайзі не бажають полювати, ліньки їм бігати за дичиною. Віддають перевагу сидінню в клітці в зоопарку, щоб їм щодня готове м’ясо в дірку совали. Птахи відмовляються розмножуватися. Одна пара малинових пеліканів зосталася на всьому білому світі, а й ті не бажають на власних яйцях сидіти. І нікому іншому доручити не можна. Сам сиджу і сам поступово перевтілююсь. Ви ось, я знаю, вважаєте, що я державою погано керую, затискую демократію, не борюся з корупцією, а коли мені всім цим займатися, якщо стільки моментів, що відволікають?
Я, звісно, з ним сперечатись не можу. Бо хто я і хто він? Однак я пам’ятаю, що я громадянин і мушу, раз уже випала така нагода, згадати Гавриїла Державіна, котрий істину царям з посмішкою казав. От і я посміхнувся й кажу:
– Ваше, – кажу, – Височайше Восходительство, Іване Івановичу. Цілком і повністю з вами згоден, тваринний світ у нас не такий, як треба, та й народець, чесно кажучи, лінькуватий і збайдужілий. Нездатний на щось отаке. Хоча на випадок чого, завжди готовий віддати своє життя за щось таке, хоча б і за вас. За відсутністю нічого іншого чогось вартісного. Але який уже є, і ви, його батько, мусите не тільки про пеліканів, але й про народ піклуватися. Ось ви, як випаде хвилинка, підніміться зі свого гнізда і з висоти пташиного польоту роздивіться, що відбувається у нас. Корупція жахлива і злодійство, політичні вбивства і вбивства просто сп’яну. Жінки в п’яному стані зачинають дітей, а потім добре, коли в пологовому будинку залишають. А бувають випадки, не повірите, в сміттєпровід викидають. Більше того. Людоїди зустрічаються. Самотнім жінкам, по ночах. Я читав про одного, він жінок ґвалтував, убивав, а потім варив, смажив, готував різні страви і пригощав гостей. А яка у нас нерівність! Одні вергають мільярдами, інші в кишені дрібняками дзеленчать. Пияцтво, наркоманія, низька народжуваність, висока смертність. Законів немає. Той, що вкрав мішок картоплі, сидить в тюрмі, а хто присвоїв мільярди, будує палаци.
Він спохмурнів і похрумкав дзьобом.
– Хто присвоїв мільярди… Це ви на мене натякаєте?
– Ні, в жодному разі, Іване Івановичу. Не натякаю. Правда, читав в інтернеті, що у вас сорок чи сто сорок мільярдів доларів.
– І ви в це вірите?
– Я б міг у це повірити, якби міг уявити.
– А ви не можете?
– Аж ніяк.
– Дивно, – сказав він. – А мені казали, що ви письменник і навіть трохи фантаст, а така скромна уява. Невже не можете дорахувати бодай до трильйона?
Своєю чемністю він так прихилив мене до себе, що я осмілів і вирішив відкрити йому очі на те, що до перших осіб держави не завжди доходить.
– Дорогий Іване Івановичу, – сказав я йому, – мудрий, великий і любимий наш Перодер…
Я бачив, що початок йому сподобався, отож, продовжив:
– Я звертаюся до вас, як стара людина, що чимало побачила на своєму віку і наприкінці життя до розуміння чогось таки дійшла. Мені здається, ви недооцінюєте своїх можливостей. Доля піднесла вас на вище місце у великій державі. Опинившись на такому високому посту, я певен, ви не могли не задуматися, чому наша країна така бідна, коли вона така багата. Доля, піднісши вас на цей високий пост, дала вам шанс вивести країну з тупика, в який її загнали ваші попередники, і ввійти в історію великим реформатором. Я знаю, перед вами багато спокус, і серед них спокуса насолодженням владою і доступ до всіх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.