Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З метою реалізації своєї агресивної стратегії Росія діє за кількома основними напрямами.
Першим кроком у процесі виборювання РФ собі провідного місця у міжнародній політиці стала діяльність, спрямована на послаблення своїх конкурентів через руйнацію їх єдності.
Європейський напрям для російської експансії — природний та найбільш актуальний з огляду на мету відновлення статусу РФ як світової наддержави. Не маючи можливості набути ваги світової потуги в умовах світового порядку, який склався під домінуванням держав західної цивілізації, Росія ставить за мету руйнацію наявної системи міжнародних відносин. Це може відбутися за умов розколу НАТО та європейської дезінтеграції або за умов девальвації системи міжнародного права до стану безпорадності та недієвості міжнародних інституцій та норм. У таких умовах хаосу виникає новий світовий прядок та нова система договорів, що враховує здобутки, отримані у силовий спосіб.
Керівництвом РФ був узятий курс на фінансову, організаційну та інформаційну підтримку т.зв. євроскептиків у Європі. Передусім ідеться про численні праворадикальні та деякі ліві політичні партії в країнах ЄС[10].
У Франції це — «Національний фронт», який, як відомо, отримує фінансування з Росії[11] й поділяє політику В. Путіна в Європі. У Німеччині основним апологетом скасування антиросійських санкцій є партія правопопулістської та євроскептичної спрямованості «Альтернатива для Німеччини». Дехто з аналітиків стверджує, що ця партія фактично напряму підтримується режимом В. Путіна[12]. В Угорщині — націоналістична праворадикальна партія «Йоббік», один із представників якої, Б. Ковач, навіть був обвинувачений у шпигунстві на користь Росії і позбавлений недоторканності рішенням Європарламенту, депутатом якого він був[13]. В Італії це — «Ліга Півночі».
Росія настільки активно розгорнула свою антиЄСівську діяльність, що основні проблеми, з якими зіштовхнулася Європа в останні роки, — міграційна криза та терористичні атаки, Brexit — чимало експертів та політиків також почали пов’язувати із РФ.
Зростає вплив Росії і в інших країнах Європи, де політичні кола тією чи іншою мірою мають проросійські погляди. На цей час оглядачі включають до такого блоку країн Грецію, Словаччину, Угорщину, Кіпр, Італію, Сербію, Болгарію та Францію. Особливо серед них вирізняється Франція, де обидві палати парламенту 2016 р. ухвалили резолюції, в яких містився заклик скасувати санкції Євросоюзу проти Росії. Ініціатором резолюції у нижній палаті парламенту був представник партії Н. Саркозі «Республіканці», колишній міністр транспорту Франції Т. Маріані, який є співголовою асоціації «Франко-російський діалог». Маріані відомий також своїм скандальним візитом до Криму в липні 2015 р. (Другим співголовою асоціації є В. Якунін — колишній президент ВАТ «Російські залізниці».)
Сполученим Штатам Америки та НАТО (організації, в якій, на думку росіян, все визначають США) приділена основна увага у Стратегії національної безпеки РФ, затвердженій указом президента РФ 31 грудня 2015 р. У цьому документі США та Організація Північноатлантичного договору, зокрема, звинувачуються у:
— протидії проведенню РФ самостійної зовнішньої та внутрішньої політики;
— намаганнях зберегти своє домінування у світових справах та проведенні політики стримування Росії шляхом здійснення на неї політичного, економічного, військового та інформаційного тиску;
— послабленні системи глобальної безпеки внаслідок нарощування та модернізації наступального озброєння, створення нових його видів;
— мілітаризації сусідніх з РФ регіонів, створенні там мережі військово-біологічних лабораторій США;
— розширенні Альянсу;
— збереженні блокового підходу при вирішенні міжнародних проблем (що, на думку росіян, не є ефективним з огляду на сучасну міграційну кризу в ЄС);
— протидії інтеграційним процесам у Євразійському регіоні та створенні там зон нестабільності (як приклад наводять Україну), що має негативний вплив на реалізацію Росією власних національних інтересів;
— подвійних стандартах у боротьбі з тероризмом;
— використанні інформаційних та комунікативних технологій для досягнення своїх геополітичних цілей, у т.ч. у спосіб маніпуляції суспільною свідомістю та фальсифікації історії;
— застосуванні економічних методів, інструментів фінансової, торговельної, інвестиційної та технологічної політики для вирішення своїх геополітичних завдань, внаслідок чого послаблюється стабільність міжнародних економічних відносин та зростає ризик повторення масштабних фінансово-економічних криз[14].
Втім, як зазначають деякі експерти, складно говорити про наявність у російського керівництва стратегічного плану протистояння із США: більшість із перелічених вище претензій можна розглядати як визначення Росією напрямів власної діяльності.
Важливим складником протистояння зі США та НАТО є створення РФ військових провокацій на морі та в повітрі з метою «забезпечення військово-морської присутності в оперативно важливих районах»[15], а також демонстрація власної військової сили шляхом мілітаризації прикордонних регіонів[16] та проведення масштабних навчань біля кордонів із країнами — членами Альянсу, наприклад, проведення на території Республіки Білорусь навчань ОДКБ «Непорушне братерство-2016».
Не обмежуючись звинуваченнями у «світовому домінуванні» та підтримкою антиамериканських настроїв, насамперед у Західній Європі, Росія намагається впливати й на внутрішньополітичні процеси всередині США.
У світлі нещодавніх кібератак на сервери Демократичної партії США, експерти з питань інформаційної безпеки дедалі частіше схиляються до думки, що Кремль переходить у нову площину гібридної агресії — інформаційний простір. Аналітики стверджують, що за цими групами кіберзлочинців стоять російські спецслужби.
Прикметною рисою російських хакерських операцій за останні півтора року стало зростання агресивності: російські операції в кіберпросторі тепер спрямовані не тільки на крадіжку інформації, а й на перетворення цієї інформації на зброю. Наприклад, росіяни почали активно фальсифікувати викрадені документи та оприлюднювати їх у мережі Інтернет з метою пропаганди та дезінформації[17].
Близький Схід сприймається Москвою (в традиціях радянської зовнішньої політики) як зона конкурентного протистояння Росії зі США. Своїм неочікуваним втручанням у війну в Сирії РФ поставила інші країни перед фактом власної присутності в цьому і без неї складному конфлікті, ставши не лише учасником бойових дій, а й суб’єктом міжнародних переговорів з урегулювання сирійського питання. Росія також захищає власні інтереси у Близькосхідному регіоні як один із найбільших постачальників енергоносіїв у світі[18].
У сирійському питанні Кремль традиційно звинувачує США у зриві переговорного процесу щодо Сирії та загостренні ситуації[19]. Водночас російські ЗМІ розповсюджують інформацію про «успішний зрив планів США»[20], а також ідею про те, що проведення американцями операції в Сирії є черговим провалом зовнішньої політики Білого дому.
Ще вразливішою до дестабілізації Близькосхідного регіону є об’єднана Європа.
Різниця потенціалів економічно розвиненого європейського ядра та відносно відсталих периферійних зон (переважно у Близькосхідно-Чорноморському просторі), з їх соціально-економічними проблемами та локальними конфліктами, створює величезну небезпеку стабільності європейського світу загалом. Сучасна міграційна криза, напади терористів у європейських столицях — це тільки перші ознаки наступу майбутніх хвиль хаосу з боку небезпечного сусідства. Недостатня увага до вирішення питань безпеки у ширшому регіоні призводить до того, що різниця потенціалів зростатиме, і, як наслідок, виникатимуть нові кризові ситуації.
Події останніх років у близькому європейському оточенні виявили, що масштаби викликів зі Сходу були недооцінені, а започаткована ЄС політика сусідства — недостатньо продуманою, не підкріпленою відповідними ресурсами і фактично зазнала фіаско. Ситуація ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світова гібридна війна: український фронт», після закриття браузера.